Неможливий романс - Мартіна Зоріна

— Навіщо?

— Скажи, що підемо на зустріч слідству й влаштуємо загиблому похорони. Вшануємо його пам’ять, як людини та жителя цього міста. Можемо виділити кошти на пошук його родини, якщо така є.

— Але ж це займе чимало часу. Та й затрати непередбачувані, — слушно зауважив брат.

— Я знаю, але чи є у нас вибір? Кулеба та його союзники й так дихають нам в потилицю. А у міста є запасний варіант щодо будівництва стадіону, якщо ти не забув. Владі байдуже «що», «де» та «як». Для них головне результат. І можливість відмивання грошей.

— Від участі в чому, ми з тобою відмовились.

— Ото ж бо й воно. Я відчував, що це нам аукнеться.

З самого початку справа зі стадіоном була шита білими нитками й пахла не дуже приємно. Та кошторис, перспективи й майбутня слава затуманили мій розум.

— Можна відмовитися від тендера на користь конкурентів, звісно й перепродати їм проєкт.

 Цікаво, як довго брат збирався з силами, аби озвучити це?

— Я категорично проти цього. Ми не відступимо просто так. Краще вже отримати відмову від комітету, аніж самим добровільно скласти, так би мовити, зброю.

— Маєш рацію, — гірко зітхнув брат.

Я розумів, що він виснажений цією справою, як і я. Та й страх за свою родину жив у наших серцях. Мало що спаде на хвору голову місцевим властям. Ті люди нізащо не відмовляться від ласого шматка пирога. Вони за кілька років незалежності країни стільки грошей відмили на подібних проєктах, що голова йде обертом від цифр.

***

— Що кажеш? — перед очима зявився силует Челсі, — Як тобі ця сукня? А блузка?

Вона показувала мені речі, з надією дивлячись у вічі. Хвилювалась.

Невже для неї моя просьба така важлива? Чи це звичайна людська ввічливість?

— Даня, мушу закінчити розмову, — прохрипів у слухавку, — Зателефоную, пізніше.

— Тобі подобається? — Вона закусила нижню губу, чим викликала кульбіт мого серця й черговий приступ. Це нестерпно!

— Так, гарна сукня, — Я перевів погляд на блузку, — А от це — не дуже. Мама ненавидить цей колір.

— Ой, я ж не знала.

Вона потупила погляд.

— Все добре, лю... — мало не ляпнув дурницю, — Челсі, ти молодець. Це моя провина, я не сказав.

— Так-так, звичайно, — вона відклала блузку й покликавши продачиню, попросила упакувати сукню.

— Я впевнений, що мама буде у захваті. Вона у мене ще той шопоголік.

— Майже кожна жінка така. Ми любимо все гарне та яскраве.

— А ти? — не втримався, запитав. Так хотілося дізнатися про неї більше. Та як не нав’язливо розпитати її про все на світі, я не знав.

Челсі забрала пакет з подарунком й повернувшись до мене обличчям, промовила:

— Чесно? — Я кивнув, — А ти мене не видаси?

— Обіцяю нікому не розказувати.

 «Ти лише мій секретик!»

— Все-таки хочеш мати компромат на мене, аби я не розказала про твою проблемку з ліфтами?

Челсі жартувала, викликаючи посмішку на моїх устах та шалене бажання поцілувати її.

«Боже, дай мені сил витримати це!»

— Ти мене розкусила, — я підморгнув їй. Челсі залилася рум’янцем й зашарілася, — Якщо подарунок ми вибрали, то можемо десь пообідати й обговорити деталі справи. Що скажеш?

— Чудово ідея. До того ж я таки зголодніла.

***

Ми усілися за віддалений столик в затишному кафе й відразу замовили кави. Виявилось, що Челсі, як і я, полюбляє цей напій й може літрами вживати його, в найрізноманітнішому вигляді та у будь-який час. Бути кавоманом, це як мати певну залежність. І надзвичайно приємно, коли її є з ким розділити.

— Я замовлю собі салат Цезар та пляцок по угорський, — переглянувши меню, промовив, — А ти?

— Салат та ось ці чудові млинці з сиром та родзинками. Обожнюю цей десерт, — Челсі мрійливо усміхнулася, — Колись, я щоранку їла ці млинці. Моя мати обожнювала їх готувати, а я любила дивитися, як вона порається на кухні. Вона завжди була такою життєрадісною, веселою, усміхненою. Балувала мене смаколиками та завжди вигадувала різні забави. Вона була такою... — Челсі запнулася на слові й закрила меню, відсунула його від себе та рвучко підійнялася зі стільця, — Вибач, мені треба до вбиральні.

Вона кулею вилетіла з кафе, залишивши після себе сум'яття в моїй душі. Я навіть не зрозумів, що трапилось і що я зробив не так. Залишалось лише сподіватися, що вона повернеться і ми все-таки пообідаємо разом.