Мій коханий ворог - Alek Sandra

- Антон, нам треба поговорити про... - почала розмову Віола, коли до них вже мчав щасливий Святослав. Сьогодні він отримав друге місце на турнірі. Йому вручили срібну медаль і кубок, а ще грамоту і подарунок.

- Мам, мам... Ти бачила, який у мене кубок і медаль? - він був таким задоволеним.

- Так синку! Ти у мене справжній молодець! - вона присіла і обійняла сина, гордо поплескавши його по плечі.

- Антон, я такий радий, що ти теж прийшов! - він відірвався від мами і підбіг до Антона: - Ти бачив, як я поклав того слабака з другого удару? - він мав на увазі свого суперника, з яким змагався в півфіналі.

- Привіт, чемпіон! - Антон протягнув йому руку, щоб поздоровкатися.

- То ти бачив, як я переміг чи ні? - він потис своєю маленькою ручкою велетенську долоню Антона у відповідь.

- Так, си.... - він ледь не сказав синку, коли Віола різко його перебила, прикувавши сталевим поглядом його до місця:

- Святік... - випалила вона і глянула на Антона, ніби попереджаючи його: Не смій цього казати! - Святік, Антон все бачив, а зараз йому вже час, у нього купа справ! - вона нічого не встигла додати, коли до них підійшов фотограф і запропонував зробити спільне фото:

- Святослав, може ти хочеш зробити спільне фото з мамою і татом?

- Так, хочу! Але, це не мій тато, це друг моєї мами! - трохи засмучено промовив він. Його фраза, наче ножем різанула Антона по серцю. Він не знав, що сказати, але погодився зробити фото із Святославом та Віолою. Сімейне фото з другом мами! - саркастично подумки повторив Антон. Це навіть не смішно! - А ще я хочу морозива! - додав малий.

- Але, Святослав у нас мало часу. Мені ще потрібно зустрітися з подругою ввечорі. - вона глянула насупивши брови на Антона.

- Чудова ідея! Давай прогуляємося і поїмо морозива! Треба ж якось відсвяткувати твою перемогу? - сказав Антон. Він хотів якомога довше побути з сином, хоч у нього залишалося 1,5 год.

- Ні! - заперечила Віола. Та схоже, що хлопців зовсім не цікавила її думка.

- Клас, побігли! - Святослав схопив Антона за руку і потягнув в сторону дверей. - Мам, наздоганяй нас!

***

Антон з Віолою гуляли парком і їли морозиво, як в старі-добрі часи. Хоча тепер у них вже був 5-ти річний син. Святослав бігав за голубами і розганяв їх. Він був дуже радісним і активним малюком, йому все було цікаво. За пів години він задав Антонові більше питань, ніж прокурор у суді за всю його юридичну практику. А ще він розказав, що у нього в садочку є друг-садівник, який дозволяє йому називати його дідусем. Святослав так був схожим характером на Віолу, дуже розумний та наполегливий, завжди досягав бажаного, якби складно це не було і любив малювати. А виглядав точно так, як Антон в дитинстві.

Антон, ще досі не міг повірити, що він батько. Хто б міг подумати, що він справді готовий до цього. Хоч у Штатах він вів себе, як капризний підліток. Якби не вся ця стара історія, аварія, амнезія, то можливо б у них з Віолою, вже і дочка була б. Така ж сама красуня, як і вона. Шкода, що час не можливо повернути назад, а реальне життя - не перепишеш, як книгу.

- Тобі вже час! - тонко натякнула Віола!

- А може я не хочу! Чи я не маю права проводити час із сином? - різко відрізав Антон.

- Я такого не казала! Просто не хочу, щоб Святослав прив'язувався до тебе!

- Тобто? Він мій син, я маю повне право проводити з ним час!

- Не треба... В один прекрасний момент ти знову зникнеш. Повернешся до свого колишнього життя і забудеш про нас! Як колись забув про все... - розчаровано промовила Віола. Адже вона розуміла, що цей Антон, який стоїть зараз перед нею, вже давно не її коханий Буся. Все змінилося за 5 років, навіть вона сама змінилася.

- З чого ти це взяла? Звідки ти знаєш, чого хочу я і що мені потрібно? Ти егоїстка! Жодного разу навіть не запитала, що про це думаю я! - його тон підвищився.

- Ти вже зовсім інша людина! Поки ти розважався з своїми черговими подружками, я була абсолютно сама! Сама будувала свій бізнес, сама виховувала сина... Ти хоч знаєш наскільки важко було мені? Я повинна була приховувати довгий час від усіх існування свого сина, щоб побудувати все це, що зараз маю. Я робила все це заради Святослава! Я хотіла, щоб у нього було прекрасне майбутнє, щоб він ріс в достатку! Щоб він був щасливим, незважаючи на відсутність батька! Ти не розумієш... Адже, ніколи про це не задумувався... - вона перейшла на крик.

- А хіба я винен у тому, що потрапив в ту кляту аварію? Що забув тебе... Що Святослав називає мене дядьком... Мені теж було важко! Чи ти думаєш, що якби я хоч щось пам'ятав, я б покинув вас? Чорт забирай, я навіть не знав про існування сина! А потім я дізнаюся це від незнайомих людей... А мій син взагалі вважає мене мертвим! Хіба це справедливо? Та за кого ти мене маєш? - їхня розмова переростала в сварку.

- Просто забудь про нас! Живи своїм життям! Хай все залишиться, як і було! Я тебе прошу... - Віола хотіла просто зникнути в той момент. Адже, вона розуміла, що зараз уже все не буде так, як було колись. Все змінилося в одну мить. Чи це злий жарт долі, чи якесь прокляття? Чому саме зараз вони мали зустрітися з Антоном? Знову...

- Я не можу! Я все згадав про нас, наше кохання, наші... - їхню суперечку перервав Святослав.

- Мам, мам, я хочу додому... Я втомився! - він стрімголов мчався до них.

- Добре, синку ходімо! Я тебе відвезу до Ані, бо в мене є ще деякі справи... - більш спокійним тоном заговорила Віола. Вона ніколи не підвищувала тон поряд з сином.

- Антон,  а ти відвезеш нас додому на своїй крутій машині? Я хочу на ній покататися! - милими оченятами глянув він на Антона.

- Ні, синку, в Антона ще багато справ! Ми поїдемо додому на маминій машині, добре?

- Але, я хочу на його...

- Звісно! Я відвезу вас додому, а тоді займуся своїми справами! - Антон втрутився в розмову Віоли і Святослава. Після його слів, Віола глянула на нього з докором.