Обіцяна дону мафії - Джулія Ромуш
У наше перше літо він знущався наді мною увімкнувши всю свою збочену фантазію, а вона у нього, потрібно сказати, була досить багата.
Народившись на півдні Італії, виростала в околицях Неаполя, серед своїх, серед людей Ла Тареторе, я завжди передбачала, що вийду заміж за одного з них, народжу дітей і мій чоловік стане наступним капо. А я буду його тихою гаванню. Стіною. Стіною для Лоренцо, в якого я була закохана скільки себе пам'ятала. Загалом, мене повинно було чекати таке ж майбутнє, як і багатьох дівчат. Тільки трохи краще. Заміж я б хотіла вийти тільки за Лоренцо, дітей ростити в невеликому кам'яному будинку на березі моря. Але, розкажи богу про свої плани, тоді він посміється і зробить все навпаки. Я стала маріонеткою в руках розпещеного і зарозумілого егоїста. І, якщо мені нічого не вдасться зробити, то відразу після свого вісімнадцятиріччя, вже через кілька днів, я стану його дружиною.
Скільки себе пам'ятаю, він називав мене йолопом, потворою, незграбою, перешкодою, а коли не стало батька - нахлібницею. Наче я горіла бажанням жити з ним в одному будинку. Але хіба мене питали, коли ще прямо на похоронах приїхали люди Генуальдо і забрали мене до себе в будинок. "Так розпорядився твій батько" - ось була відповідь сеньйора Стефано, коли я підняла на нього свої заплакані очі. Марко тоді теж приїхав. Стояв позаду батька, пильно дивився на мене і ... посміхався. Йому завжди було приємно споглядати чужі страждання.
Ще, одного разу, коли мені було одинадцять, він штовхнув мене в море. З причалу. Плавати я не вміла і практично пішла під воду, поки мене не врятував Маттео - його найкращий друг. На що Марко, здається, навіть засмутився, а я в сльозах побігла до батька. Його. Занадто мені було страшно за своє життя. Занадто різко молодший Генуальдо переступив межу.
Хлопця покарали. Потім він покарав мене. Коли наших батьків не було в місті кілька днів, я залишилася в будинку Марко. За мною наглядала його матір. Равенна була дуже красивою, владною, але справедливою жінкою. Але і вона не помічала яке в їхньому будинку жило чудовисько. І коли ввечері вона поїхала у справах, просто залишила мене одну з Марко, а останній на всю ніч закрив мене в темному сирому підвалі. У нього завжди було так. Зуб за зуб. Око за око.
Більше я нікому нічого не розповідала, щоб він не робив. І не важливо було чи то мої зіпсовані речі, розбиті ляльки, чи то роздряпані коліна та лікті, чи то бите скло під ногами. Я просто навчилася боятися. А зі страхом прийшов самоконтроль. Захисний механізм не видавав моїх емоцій. Я терпіла все. Завжди. І іноді навіть робила щось на зло. Показувала, що не боялася його, поки сама покривалася холодним липким потом, передбачаючи наслідки. Звичайно, вони були. Зате я знала, що мучуся не як завжди, не просто так.
У шістнадцять років, на мій день народження, цей придурок залишив мене без волосся. Просто вилив на нього мазуту. Йому не сподобалося, що мене привітали його друзі. Замість того, щоб поїхати з ним клеїти дівчат, деякі з них привезли мені квіти та пакети із солодощами. Смикали за вуха і підкидали в повітря. Я була невисокою і худою, тому Маттео й інші назвали мене красивою лялечкою. Це дико не сподобалося Марко. Він виставив приятелів за двері, а мене заштовхав в мою кімнату. Сказав, що як би я не намагалася, але ніхто з них не подивиться на мене як на дівчину. Потім приніс мазуту в пластиковому стакані й перевернув її мені на голову.
- Ось тепер точно тобі є чим зайнятися, - заіржав хлопець, - розважайся і ... вітаю з днем народження ... Бібі. - Розвернувся і вийшов з кімнати. Поїхав веселитися зі своїми друзями.
Всю ніч я намагалася змити цю гидоту зі свого волосся. Витратила весь шампунь. Безрезультатно. Мені було так прикро. І я зважилася на крайність. Постригти волосся. І якщо вже вмирати, так з музикою. Після чого, абсолютно осмілівши від свого відчаю, я попрямувала в кімнату Марко. На той момент пройшло понад рік, як при дивних обставинах в автокатастрофі загинув мій батько, і я жила в будинку Генуальдо. Увійшла до нього в кімнату, заздалегідь прихопивши зі своєї спальні невеликі ножиці, і порізала весь одяг хлопця. Розшпурляла по підлозі всі речі. Забралася в його ліжко і на дорогій постільній білизні зрізала собі волосся. Відкинула в сторону ножиці. І заплакала, сховавши обличчя в подушку. Плакала так довго, поки від безсилля не заснула.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно