Мій коханий ворог - Alek Sandra

- Доню, тебе до нього не пустять! Його батько виставив охорону біля палати! І завтра його перевезуть на лікування закордон. Мені справді, дуже шкода! - мама засмутилася ще більше, адже навіть вона тут була безсила.

- Ні, ні, ні! Я маю поговорити з ним, негайно! Він має знати! - і я вибігла босоніж з палати. Мама підвелась і вибігла за мною слідом.

- Доню, зачекай! Тобі не можна... - але вона вже не чула.

***

Я розглядав сімейний фотоальбом. Його приніс мені батько, щоб я швидше все згадав. Але мені було якось не цікаво. Мене переслідувало якесь дивне відчуття, наче я забув щось чи когось дуже важливе. Голова все ще боліла. Я, почував себе безпорадним. Навіть самостійно не міг сходити в туалет, адже був майже весь у гіпсі. Батько найняв мені доглядальницю, яка навіть мене годувала.

Це капець. Я виглядав таким безпорадним, як мала дитина. Якби мене бачили мої друзі, то вони б точно посміялися із мене. Я не знаю, чи були у мене друзі взагалі? Ніхто не приходив до мене, щоб провідати. Тай, плювати!

Тільки мама дзвонила мені щодня на новий телефон. Старий розбився під час ДТП. Мама постійно говорила: "Добре, що ти живий, синку! І зовсім скоро приїдеш до мене в Штати"...

- Пустіть мене, я маю з ним поговорити! - кричала я, до кримезних охоронців, що стояли на вході його палати.

- Віоло, забудь! Вони не пускають нікого до нього! - стримувала мене тітка Галя.

- Ні, я маю з ним поговорити! Це терміново! - наполягала я.

- А хто ти така, лялечко? Бос сказав, нікого не пускати! Тож вали звідси! - один з охоронців боляче схопив мене за руку.

- Віоло, ходімо назад до палати! - просила мене мама.

- Ні! - різко заперечила я. - Якщо ви не впустете мене, я розповім про це Анфісі Тимофіївні. І ви знаєте, що вона з вами зробить. - пригрозила я.

Я знала, що Анфіса - це дияволиця в спідниці і всі її бояться. Але, ми особливо близько не спілкувалися, хоч і були знайомі. Їй було "по-барабану", з ким мутить її брат. Головне, щоб ніхто не чіпав її "власність". Під "власністю" вона розуміла - людей, які працювали на неї; речі, які вона хотіла і витрачала на них цілі статки та тусовки, які вона організовувала.

- Чувак, вона знає Анфісу! Треба її пропустити! - охоронець був збентежений.

- Ну, добре. Але тільки на 5 хв, бо зараз має приїхати бос! - другий охоронець відійшов від дверей.

Я повільно увійшла в палату і легеньким кроком направилася до його ліжка. Він сидів і щось розглядав, здається то був фотоальбом. Його голова була вся перебинтована, його прекрасне обличчя вкрите подряпинами і набряками темно-синього, майже чорного кольору. Рука в гіпсі, а друга з крапельницею.

- Буся, як ти? Тобі боляче? - я підбігла до нього. Поклала свою долоню на його опухшу щоку, вкриту щетиною. Гарячі сльози покотилися градом з моїх очей. 

- Ти хто? Що ти робиш? - якесь розтріпане чорняве дівчисько торкнулося моєї щоки. І мене наче вдарило током. А від її сліз закололо в серці.

- Буся, це ж я - Віола! Твоя лисичка - пам'ятаєш? - я усміхнулась крізь сльози.

- Віола? Я тебе не знаю! - мене огорнуло якесь дивне відчуття.

- Байдуже! Я така рада, що ти живий! - я пригонула його до своїх грудей і міцно обійняла. - Я кохаю тебе!

- О, Боже! Що ти робиш? Відпусти мене! - я секунду вагався, а потім вирвався з теплих обіймів. Моє серце шалено калатало.

- Буся, це ж я - Віола! Ти маєш мене згадати! Я маю тобі дещо розповісти! - я розплакалася ще більше.

Тимофій Аркадійович кулею влетів в палату:

- Охорона? Виведіть цю незнайомку! Негайно! - я забіг в палату сина, де була вона. 

- Пустіть! Я маю з ним поговорити! Він має знати... - два амбали силою витягли мене на коридор.

- Забирайся! З босом краще не жартувати. - шипнув мені на вухо один із них.

- Віолето, доню! Ходімо. - мама намагалася забрати мене до моєї палати.

- Не можу, я ще не сказала йому... - виривалася я.

- Заспокойся! Тихо-тихо... Тобі не можна хвилюватися! Думай про малюка. - мама заспокоювала мене і плакала разом зі мною. Потім я провалився в темряву. 

***

- Я маю з вами поговорити! - Тимофій стояв в кабінеті цієї надокучливої лікарки.

- Нам немає про що говорити! Забирайтеся з мого кабінету! - Ольга крикнула на Тимофія і вказала йому на двері.

- Ні, є! Я хочу, щоб ти і твоя донька зникли з життя мого сина! Раз і назавжди! Ви не зіпсуєте йому життя! - його очі налилися кров'ю, а щоки надулися від злості.

- А може це тобі треба зникнути з його життя? Не дарма, твоя дружина втекла від тебе в Штати! І дочці твоїй на тебе наплювати! - вона теж горіла від злості.

Ольга і Неллі колись дружили, поки Неллі не стала дружиною цього покидька Тимофія. Та не довго це  щастя тривало. Вони розлучилися і вона виїхала в Штати, де згодом одружилась вдруге. Проте, Ольга ніколи не розповідала донці, про те, що знає матір її хлопця. Адже їхня дружба лишилася в минулому.

- Що ти сказала? Як була стервом, так ним і залишилася! - він стиснув руки в кулак. Якби вона була чоловіком, то він би вже давно її вдарив. - Мій син ледь не загинув, коли їхав до твоєї доньки! Це вона у всьому винна! Така ж, як і її мати! - здавалося, він зараз вибухне від злості.

- Мені плювати, що ти думаєш про мене! Але, я не потерплю такого ставлення до моєї доньки! Зарубай собі це на носі!

- Мій син ледь не загинув. Він тепер не зможе ходити, поки не пройде лікування і реабілітацію. Він нічого не пам'ятає!

- В моєї доньки ледь не стався нервовий зрив. Добре, що ми дали її заспокійливе. І це ще не все! Вона ледь не втратила твого внука!

- Що? Що ти сказала? Внука? Якого внука? Чийого? - Тимофій виглядав шокованим.

- Так, твого внука! Віолетта - вагітна від твого синочка, а він навіть її не пам'ятає! - і це ще більше злило Ольгу.

- Це брехня! Вам потрібні мої гроші! Скільки ти хочеш? Я заплачу будь-яку ціну, тільки залиште мого сина в спокої! 

- Який же ти ідіот! Коли до тебе дійде, що не все можна купити за гроші! Є значно важливіші речі! Нам не потрібні твої гроші, засунь їх собі у... Забирайся, я не хочу тебе бачити!