Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

Зараз я не розуміла багато чого, однак, цілком чітко усвідомлювала, що час рятувати кузину. А зробити це могла лише одна людина — Її Величність Аміра Султан, моя мати. Вона, як ніхто, мала гострий розум і хватку левиці, до того ж вміла правильно користуватись довірою Падишаха. Не бажаючи чекати ні хвилини, я, пройшовши метеоритом попри спантеличених слуг, хутко зайшла в покої Валіде. Аміра Султан в цей час, не здогадуючись ні про що, спокійно сиділа на тахті й гаптувала золотими нитками. Її сріблиста сукня розкішно підкреслювала всю природну красу жінки, а корона гармонійно додавала блиску і захищала статус. Присягаюся, серед усіх жителів Топ-Капи вона найбільше нагадувала справжню імператрицю. Благородна, велична і небезпечна. Змірявши мене здивованим поглядом, вона цілком спокійно запитала:

— Пожежа, чи на нас напали?

— Що? Ні, Валіде. Я просто...

У її очах стали з'являтися нотки невдоволення.

— Тоді, що це означає, Селіндж? Що за поведінка? Де твоя повага? Негайно вийди з моїх покоїв і зайди, як слід!

Я ховаю очі, почтиво присідаючи у поклоні.

— Пробачте, Валіде. Я схвильована новиною...

— Новиною? Що знову сталося? — поступово м'якшає в тоні мама.

— Я щойно ходила до Валіде Султан. Ви знали, що Айше видають заміж? Та за кого! За Османа Пашу, якого вона навіть не знає! Весілля хочуть зробити тоді ж, коли від'їзд Мурада в санджак. Ми ж не можемо допустити цього, Валіде. Треба щось робити! Ви ж допоможете, правда?

Деякий час мама мовчала, однак по ній не можна було сказати, що вона здивована. Скоріше, обдумувала свою відповідь мені. Але як вона дізналася? Хтось випередив мене?

— Селіндж, доню, заспокойся. Кажеш, Осман Паша. Що про нього говорили Валіде і Гюльчічек? Вони раділи?

— Ще б пак! На сьомому небі від щастя. А Дільруба...

— Дільруба? І вона була там?

— Так, вона прийшла разом зі мною...

— То що вона?

— Нахвалити не може. Так всі з ним носяться... А це правда, що він врятував батька?

— Правда... Отже, радіють. Це чудово... — мама задоволено всміхнулася і відкинулася на спинку дивана.

— Що чудового? Треба рятувати Айше... Здається, ви не здивовані?

— Донечко, менше запалу. Ти так нагадуєш мене в молодості. Такою ж була гарячою. А з часом життя навчило мене сприймати все простіше... Я вже знаю цю новину, Селіндж. Це я дала ідею Повелителю. Як бачу, все йде за планом.

— Що? Як? Це не правда! Ви б не вчинили так, Валіде! Навіщо це вам? — можете уявити межу мого здивування. Вона посміхнулася, ласкаво вказавши жестом на місце поруч, куди я негайно сіла.

— Розказати тобі таємницю? Обіцяй, що берегтимеш її. Осман Паша — це мій союзник. Я створила його. Всім, що має, він завдячує мені. Одруживши його на Айше, я знатиму про кожен крок Гюльчічек. Жодна пташка не пролетить там без нашого відома.

— Але ж... Айше... В чім її вина? Чому має ставати жертвою інтриг Айше? Та й Гюльчічек Султан і так ні кроку не робить проти нас. А якщо й посміє, то тепер з вами я. Невже немає іншого виходу? Це жорстоко, Валіде!

— Ти й уявлення не маєш, Селіндж, чого мені коштувало те, що я зараз сиджу тут і розмовляю з тобою. Ти не можеш уявити в яких небезпеках я була і що бачила! Життя трохи складніше, ніж ти думаєш. Кожної миті твій друг може обернутися ворогом. Тут усіма людьми керує вигода! Це просто така течія. Якщо проти неї підеш — тебе задавлять. Нікому не можна вірити, Селіндж! Нікому не можна! Я не сплю ночами, хвилюючись про ваше майбутнє, про те, аби зуміти вберегти вас від бід, бо ви найдорожче у моєму житті! А що дороге тобі? Подружнє життя Айше ти ставиш вище, чим захист твого брата? Невже? Ми не можемо ризикувати. Ти звеш мене жорстокою? Можливо. Тому, що не обиратиму методів, коли воюватиму за вас із самим чортом. І хай я горітиму в пеклі, намагаючись створити ваше щасливе "завтра", але я не перестану захищати вас. Ти не можеш мене засуджувати... — вона говорила м'яко і ласкаво, але від того не менш серйозно.

Я мовчки опускаю голову. Так, я люблю Айше, але немає нічого важливішого за майбутнє Мурада. І тепер я розумію, що й сама здатна і на гірше, аби захистити його...

— Хай не ображає Айше, добре? — наче обов'язок, покірно мовлю. Аміра Султан посміхається, погладивши своєю шовковистою рукою моє волосся.

— Обіцяю тобі, не ображатиме...

Зітхаю і пригортаюся до неї. Її тепло і ласка мене заспокоює. Я відчуваю приплив сил і енергії з кожним її подихом. Поки мама поруч — все здається дріб'язковим.

— Ти допоможеш мені підготувати від'їзд Мурада в санджак? — ласкаво посміхається.

— Звісно, матусю. Ви поїдете в санджак з братом?

— Напевно... Як побажає Володар...

— Я не хочу, аби Мурад вже їхав, Валіде...

— Знаю, доню... Я теж... Але ти не хвилюйся, ти зможеш часто гостювати у нього. Мурад і сам не хоче їхати без тебе. Ви дуже дружні. Я так пишаюся вами...

— А Гевхерхан?

— Вона віддалюється від вас? Мені сумно бачити це. Я однаково люблю вас трьох...

— Ні, я не про це. Вона теж поїде з Мурадом?

— Звісно... Хіба сама попросить залишитися в Топ-Капи..

З цієї миті панує тиша. Я лежу на руках у матері, слухаючи, як вона ніжно перебирає моє волосся. Так хороше і спокійно... Мені здається, що чую спів янголів. Невже я сплю? Ні, це колискова мами злетіла в повітря. Спершу тихіше, тоді гучніш-гучніше... І раптом:

— Мої прекрасні Султанші...

Мені здається, що це прекрасний сон. Поруч стоїть батько — величний Султан. Певно, відчувши нашу сімейну ідилію, його душа прилинула послухати колискову... Я посміхаюся і боюся кліпнути, розуміючи, що моє видіння тоді зникне. Однак, воно не зникає.

— Повелителю мій... — ласкаво і ніжно шепоче Валіде, подумки дивуючись, чому я не встаю. Лише в цю мить розумію, що все це реальність, бо ж задрімавши, я не почула скрипу дверей. Протерши очі, я швидко встаю з материних обіймів, але він зупиняє мене: