Пір'їнка - Міа Натан

    — Доброго здоровʼя! — почула я голос, що линув від хвіртки. — Можна до вас?

    Я озирнулась й побачила тітку Наталю.  Вона стояла з мисочкою полуниці в руках та пакетом з якоюсь зеленню.

    — Звісно. Заходьте, — обізвалася я до неї. — Й вам доброго дня!

    — А де це Артем? — поцікавилась вона.

    Я кивнула на душову.

   — Купається.

   Відразу з-за фіранки зʼявилася мокра голова Артема. Він здивовано зиркнув на мене (мабуть, не сподівався мене побачити так близько), потім відразу перевів погляд на Наталю Миколаївну. 

   — Тьоть Наташ, здрастє! Що там, щось трапилось чи так зайшли? Зараз, секунду, вже виходжу, — й знову заховався за фіранкою.

    Я запросила сусідку пройти. Вона простягнула мені мисочку з полуницею:

   — Та я оце вирішила вам ягідок принести. У Олі ж пізня, а у мене вже є. Й щавлю тут трохи. Борща зеленого наварите. Яйця є чи принести?

   — Та є наче. 

   Тут з душової вийшов Артемко. Мокрий, з закрученим на стегнах рушником. 

   — Гарний чортяка! — раптом сказала тітка Наталя. 

   Я здивовано зиркнула на неї. Вона тільки повела плечима, мовляв, ну, а шо, тітка не сліпа ж!

    — Я зараз швидко. Тільки вдягнуся, — кинув нам на ходу Артем. 

  — Та не поспішай, — посміхнулась до нього Миколаївна. — Постій хоч обсохни на сонечку.  Та й нас потішиш, — підморгнула мені.

   — Та ні. Я рушником витрусь. Почекайте, я зараз, — посміхнувся нам Артем й поспішив до хати.

   — Скромний аж надто, — констатувала тітка Наталя. 

   Декілька хвилин ми мовчали. Я не знала, що сказати. Й сусідка, я так розумію, також. Потім я зметикувала, що не подякувала за непрохані дарунки.

    — Ой як пахне полуниця! З розуму зійти!  Дуже вам дякую. 

   — Так тільки зірвала. Свіжайша. Думаю, як з сусідами не поділитися. Де вони ще такої поїдять у тому своєму місті. Їжте на здоровʼя!

    — Так і є. Дякую дуже.

   — Та перестань, — махнула рукою тітка. — Я вибачаюсь, але ми минулого разу якось так познайомились, що я навіть не знаю, як тебе звати. 

    — Я — Іра.

    — Ну, що ж. Приємно познайомитись. І що у вас з Артемом? Серйозно чи таке, чисто погуляться?

  Я на мить розгубилась. Просто не знала, що відповісти на таке нетактовне запитання. Від необхідності відповідати на подібне провокативне питання мене звільнила поява Артема.

   — Наталя Миколаївна, ану признавайтесь, щось трапилось чи так забігла, щоб дома самій не скучати? Захтіла побалакати з кимось чи як? — почула я за спиною його голос. Він саме вийшов з хати вже вдягнений та зачесаний. 

    —  Нема мені коли скучати, — відрізала Миколаївна. — Тут така справа… Тьома, включила зранку телевізор, а він щось шипить, шумить й не показує. А сьогодні ж ввечері нова серія (Дивлюсь я тут один серіальчик. Ну, таке, чесно кажучи. Але затягує гадство.) Так … може ти глянеш?

    — Миколаївно, скажу чесно, я в телевізорах не дуже розбираюсь, але для вас спробую зробити все можливе.   

     — Дякую, Артемчику! На тебе одна надія.

 Артем сходив до сусідки й, попри всі старання, це її “чудо техніки” так і не запрацювало. Тож він просто запропонував їй прийти увечері до нас й подивитися те її кіно. Вона так і зробила. Хвилин за двадцять до початку Миколаївна була у нас. Я увімкнула для неї телевізор, який ми самі, взагалі-то, не дивимося. Саме закінчувалися новини. Я всадила тітку Наталю й вже збиралася йти до себе, як почула з телевізора дещо, що змусило мене буквально прикипіти до місця.    

    “… Сьогодні дорогою на Старе Село, що за сорок кілометрів від столиці, приблизно о 18.30 було підірвано автомобіль «Мерседес». За попередніми даними автомобіль належав бізнесмену Андрію Колодію, маєток якого знаходиться недалеко від місця вибуху. Ймовірно бізнесмен якраз повертався додому…”

    У мене перехопило подих та зупинилося серце. 

   …“Після підриву «Мерседес-Бенц GL» обстріляли з двох чи трьох автоматів АК (два автоматні «ріжки» і купи гільз калібру 7,62 мм поліція згодом знайшла у кущах), після чого машина загорілась. Всі хто був в автівці загинули.” 

    Я скрикнула й без сил опустилась на стілець. Світ навколо закрутився у шаленому танку. Я відчула, що ще трохи й впаду без свідомості.

     — Боже, дівчинко, що з тобою? — мов крізь воду почула я стривожений голос Миколаївни. — Геть бліда! А ну, ну! Дихай! Ти глянь! Вагітна чи що? Артеме, йди сюди! А ну, на води! Та що ж це таке! Артеме! 

    Я зробила декілька ковтків холодної води. Відчула шкірою, що Миколаївна махає на мене рушником. Стало трохи легше. Я зробила над собою зусилля, аби дослухати диктора.

    “Схема нападу, ймовірно, була така: спершу озброєна диверсійна група (бо назвати підготовлених стрільців «криміналітетом» не повертається язик) пропустила, не зачепивши квадроцикл, на якому їхав спостерігач, потім — «Ниву» зі ще однією групою охорони, і, врешті, запустила «пекельну машину» біля позашляховика, де перебував бізнесмен. Машина супроводу…”