Кава зі смаком кохання - Тея Найт

Коли ми під’їхали до аеродрому, я здивовано озирнулася навколо.

— Захаре, що ми тут робимо? — запитала я, насторожено дивлячись на нього.

— Ми зараз будемо стрибати з парашутом, — відповів він з усмішкою.

Я широко відкрила очі.

— Ти що, збожеволів?!

— Як на мене, це чудова розвага, — сказав він, спокійно виходячи з машини.

— Яка це нафіг розвага?! — вигукнула я, але слідом за ним теж вийшла з авто. — Я ще занадто молода, щоб вмирати! До того ж, у мене вдома двоє маленьких дітей, які залишилися з ще однією дитиною, трохи старшою. Тому стрибнеш тільки ти, а я подивлюся!

— Ага, цікаво. А я, по-твоєму, уже старий, і якщо що, мене не шкода?

— Так, ти все вірно зрозумів, — відрізала я.

— Ніфіга! Ми стрибнемо разом, — впевнено заявив він і, не чекаючи на відповідь, підійшов до інструктора.

— Добрий день, пане Білов. У нас усе готово, — привітався інструктор.

— Чудово. Ми готові. Так, Алісо?

— Ні! Я не знаю, до чого ти там готовий, але я точно на таке не підписувалася!

— Проходьте, будь ласка, зараз вас проінструктують, — лагідно сказав інструктор, запрошуючи нас до кімнати з екіпіруванням.

Я важко зітхнула, але пішла за Захаром.

У кімнаті на нас чекали парашути. Інструктор показав нам, як правильно вдягати спорядження: міцні ремені обвивали тіло, лямки застібалися довкола грудей і ніг. Він ретельно перевірив, щоб усе було зафіксовано правильно, і лише після цього почав пояснювати, як діяти під час стрибка.

— Під час вільного падіння тримайте руки розведеними в сторони, — говорив він, демонструючи рухи. — Ні в якому разі не хапайтеся за ремені чи парашут. Після того, як відкриється парашут, ноги тримайте злегка зігнутими, а корпус рівним.

Я слухала його зі змішаними почуттями страху і тривоги, але намагалася зберігати спокій. Захар, навпаки, виглядав спокійним і навіть схвильовано усміхався.

— Ну що, готові? — запитав інструктор, коли ми вийшли до літака.

— Готові! — впевнено сказав Захар, дивлячись на мене.

— Ні, я ще не готова! — заперечила я, хапаючи його за руку.

— Усе буде добре, кицю, обіцяю, — відповів він, лагідно дивлячись мені в очі.

Ми сіли в літак, і він почав набирати висоту. Я сіла ближче до стіни, притиснувши ремінь так, що ледве могла дихати.

— І саме в цей момент я згадала абсолютно всі молитви, які знала, — пробурмотіла я собі під ніс.

Захар, навпаки, виглядав дуже щасливим. Він тримав мою руку і, здається, насолоджувався моментом.

— Ви готові? — запитав інструктор, коли літак досяг потрібної висоти. — Пам’ятайте: не хапайтеся за парашут під час падіння, не робіть різких рухів і не панікуйте.

— Панікуйте? — прошепотіла я, дивлячись на Захара.

— Сонце, це жарт, — засміявся він.

Він підійшов ближче, взяв мене за руку і сказав:

— Ну що, готова?

— Ні!

— Чудово! — усміхнувся він і, не чекаючи, почав відлік: — П’ять, чотири, три, два, один… погнали!

Ми стрибнули. Господи, ми стрибнули!

Перші кілька секунд я просто тримала очі заплющеними і кричала.

— Алісо, відкрий очі! Це дуже красиво! — крикнув Захар, тримаючи мою руку.

Я повільно відкрила очі і завмерла. Під нами розкинулися зелені ліси, річки, золоті поля — усе здавалося нереальним, немов у казці.

— Це неймовірно… — видихнула я, відчуваючи, як страх поступово перетворюється на захват.

Раптом Захар дістав із кишені червоний футляр.

— Алісо, — почав він, його голос звучав глибоко і щиро. — Я хочу вибачитися за всю ту біль, що причинив тобі. Мені дуже шкода, що я тобі не вірив. Але я тебе дуже кохаю і хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

Мені здалося, що я втратила дар мови.

— Алісо, ти згідна?

— Так! Так, так! Звісно, я згідна! — закричала я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Але обіцяй, що ми почнемо все спочатку, з повною довірою, і більше ніякої брехні.

— Обіцяю, кохана, — відповів він, і ми міцно обійнялися.
Коли ми приземлилися, Захар одразу став на одне коліно, відкрив футляр і надів на мій палець витончену обручку з діамантом.

— Тепер ти офіційно моя, — сказав він і підвівся, ніжно поцілувавши мене.

Раптом за нашими спинами почулися гучні крики та оплески.

— Що це? — здивовано запитала я.

— Подивись, кохана, — сказав Захар і трохи відступив убік.

На галявині було море живих квітів, великий плакат із написом “Вітаємо!”. На столах стояла їжа, свічки, повітряні кульки. Біля літака стояли Андрій, наші діти, мама, Каріна — усі вони голосно кричали: “Вітаємо! Вітаємо!”

— Коли ти все це встиг влаштувати? — запитала я, не вірячи своїм очам.

— Коли зрозумів, що мій найбільший страх — це втратити тебе, — сказав Захар, поцілувавши мене в щічку.

Мама підійшла до мене, обійняла і прошепотіла:

— Я так за вас рада, доню!

Того вечора ми всі разом святкували. Це був щасливий момент — новий початок нашої історії. Тепер я точно знала: у нас усе буде добре.