Згасле сяйво - Марі Сантьяго

Коли вони вирішили вийти на прогулянку, щоб перевірити околиці, знову з’явилася відчутна зимова тиша. Все навколо було покрите снігом, а кроки залишали сліди, що швидко зникали під новими сніжними покривами.

Етел зупинилася на мить, вдихаючи холодне повітря, яке наповнювало її легені. Вона почула, як Дерек підійшов ззаду і обійняв її. Його теплоту було відчутно навіть через їхній одяг, і вона відчула, як його серце б’ється в унісон з її власним.

— Нікуди не йди, — прошепотів він, міцніше обіймаючи її. — Тут, з тобою, — він поцілував її в шию, — я відчуваю, що ми можемо все.

Етел розвернулася і зустрілася з ним поглядом. Вона поклала руки на його обличчя, обережно торкнувшись губами його губ.

— Я з тобою, — сказала вона, її голос був тихим, але повним рішучості. — І я теж вірю, що разом ми зможемо все.

Цей момент був більше, ніж просто поцілунок. Це було їхнім обіцянням один одному. Кожен дотик, кожне слово, кожен погляд були підтвердженням того, що вони були непереможні разом.

Повернувшись до будинку, вони сиділи поруч на дивані, поки за вікном йшов сніг. Святкові свічки знову підсвічували кімнату, і хоча все ще було багато невідомого попереду, у їхньому маленькому світі панувала спокійна впевненість.

Це був момент, коли їхнє серце, їхні душі, і навіть всі їхні страхи ставали частиною великої карти, якою вони йшли разом. І навіть у найтемніші хвилини, коли здавалося, що світ поглинає їх, їхня любов була тим світлом, яке не згасне.

— Завжди буду з тобою, — тихо сказав Дерек, і його слова залишалися з нею навіть тоді, коли сніг продовжував падати зовні.