Згасле сяйво - Марі Сантьяго

Тим часом їхня прогулянка по світу, що ставав все більш знайомим і спокійним, здавалася наче втеча від усього, що відбувалося навколо. Вони йшли по тій самій вулиці, що й раніше, але цього разу це була не просто частина їхнього шляху. Це був момент, коли вони знову могли бути лише одне для одного, і більше нічого не мало значення.

Згодом вони покинули будівлю, залишивши її позаду, але разом з нею залишалася частина тієї боротьби, якою вони жили, не дивлячись на її складність. Вони продовжували йти разом, по тихих вулицях, де кожен їхній крок був піснею для їхніх душ.

— Якби ми могли просто залишити все позаду, — сказала Етел, коли вони зупинились на мить, щоб поглянути на нічне небо. — Якби ми могли просто йти по світу, з тобою, без усіх цих небезпек.

Дерек посміхнувся, обережно притягнувши її до себе.

— Це все, чого я хочу. І ми знайдемо цей шлях. Тільки ти і я. Залишаймо все інше позаду.

Вони не спішили. Кожен крок, кожен погляд, кожен дотик здавався важливим. І як би не було важко попереду, ці моменти, ці маленькі хвилини безтурботності, коли вони могли бути просто собою, вони обіцяли собі, що не дозволять їм піти безслідно.

Вони йшли в напрямку до старого парку на околиці міста, де, здавалося, нічого не змінювалося, де вітер ніс запах квітів, і дерева шепотіли свої таємниці. Тут, серед тіні, вони зупинились, дозволяючи собі лише бути разом.

Дерек притягнув її до себе, їхні губи знову злилися в поцілунок, який став ще більш інтенсивним. Вони відчували тепло один одного, і в цій миті весь світ зник, залишивши лише їх двох. Не було більше нічого — тільки вони, тільки це відчуття, що все можливо, коли вони разом.

Це було не просто побачення. Це була обіцянка, що навіть після всіх труднощів вони завжди знайдуть шлях один до одного.