Пір'їнка - Міа Натан

   Мені захотілося закрити обличчя руками та розплакатись. Але я так не зробила.

   Я спочатку розплакалась, потім закрила обличчя руками.

   Я намагалася плакати дуже тихенько, щоб ніхто не помітив. Але Артем буквально відразу повернувся на мої тихі схлипи та шморгання носом. Наші очі зустрілися. Він нічого не сказав. Просто на хвильку затримався поглядом на моєму зарюмсаному обличчі й мовчки відвернувся. Я розплакалась ще сильніше. Після цього обернувся навіть Юра.

   — Юр, дивись, будь ласка, на дорогу! — сказав йому Артем.

   Якийсь час ми їхали в повній тиші. Потім Артем увімкнув якусь легку музику. Мабуть, щоб не чути мої рюмсання. Потім дістав телефон та комусь зателефонував. Я не дуже вслухалася, що він там говорив. Мої думки були зайняті геть іншим.

    Було б просто чудово, аби Андрій уже спав. Але це вряд чи. Він ніколи не лягає без мене. Можливо мені пощастить і йому потрібно буде кудись терміново поїхати. Таке інколи трапляється. Тут ще не зрозуміло, що йому скажуть хлопці. А він же, якщо мене такою побачить, запитає кожного. Ні, не так — суворо спитає з кожного. І якщо Артем… Я вся зіщулилась у передчутті чогось недоброго. 

      Ось такі сумні та невеселі думки снували у моїй голові.

   Поки ми доїхали додому, я встигла трохи заспокоїтись. Лише тихесенько підшморгувала носом. А може й не дуже тихесенько, бо Артем ще раз повернувся до мене та, зі словами: “Не здумай витирати соплі моїм рукавом!”, передав мені серветки. Сама любʼязність!

     Я все ще збиралася з думками, що сказати чоловікові (скажу відразу, виходило не дуже вдало), коли ми вʼїхали на наше подвірʼя. У мене знову почався легкий нервоз. Раптом Артем сказав Юрі:

   — Тихенько під'їдь до будинку охорони та зупинись там.

   Той мовчки кивнув, а я з нерозумінням та обережною надією поглянула на Артема. 

   Будинок охорони знаходиться біля самого в'їзді в маєток. Там живуть хлопці з охорони —  ті, які постійні. Я, звісно, ніколи раніше там не була. Й зараз не дуже розуміла, що затіяв Артем.

     — Побудь трохи в машині, — сказав він мені й вийшов на вулицю. 

   Я мовчки спостерігала за ним через вікно. Артем здригнувся від холоду й повів плечима, наче намагаючись відігнати його подалі. Потім подав знак машині супроводу. Назар з Каном підійшли до нього. Я не все добре чула, але з того, що мені вдалося розібрати зрозуміла, що Артем дав розпорядження переглянути відео з пульта охорони клуба, аби впевнитись, що ніхто нічого не знімав. Кан сказав, що весь час там був і нічого такого не помітив. Але Артем наполіг, що потрібно все як слід перевірити та домовитись з хлопцями з клубу вилучити всі відеодокази “незручних” моментів. Кан пообіцяв все владнати.

    Врешті, Артем відкрив для мене дверцята машини й сказав:

   — Ходімо зі мною!

   Я слухняно пішла за ним. 

  Після тепла в машині на вулиці було вже дуже холодно. Тож, я намагалася якомога швидше опинитися у приміщенні. Через хвилину я була вже в доволі просторій кімнаті з мінімально необхідною кількістю меблів та кухонного начиння. 

     — Ласкаво прошу до моєї скромної оселі! Заходь, будь ласка! — сказав мені Артем. 

   Я зайшла й зупинилась в нерішучості. Обхопила себе за плечі, щоб зігрітися та так і завмерла. То й що далі? Навіщо я тут? Тільки хотіла запитати про це Артема, як він сказав:

— Там на ліжку лежить твій одяг.

   Я подивилася туди, куди він вказав й дійсно побачила свою коктейльну сукня. (Я ще довго думала, яку з двох суконь обрати — ту, яка на мені зараз чи ось цю.) На підлозі біля ліжка стояли туфлі, підібрані мною під цю сукню.

    — Ванна кімната там, — вказав мені на одні з дверей Артем. — Можеш піти, привести себе до ладу. Тільки, будь ласка, швидше.

    Я з вдячністю подивилася на нього й рушила до ванної. 

   — Можливо, візьмеш сукню? Халата в мене немає. 

   Я зупинилась і кивнула. Повернулася за одягом. Взяла вішачок з сукнею. Під нею лежали мій бюстгальтер та трусики. Кинула на Артема швидкий погляд. Він спокійно спостерігав за мною. Згребла білизну й задумалась, чи брати з собою у ванну туфлі. 

   — Будь ласка, трохи швидше, — почула я голос Артема. — Бери туфлі та йди! Свіжий рушник там на полиці. Побачиш. 

    Кивнула й втомлено побрела до ванної.

   А там стикнулася з проблемою вселенського масштабу. Застібка через всю спину. Вона ну, ніяк не хотіла розстібатися. Смикала, смикала — нічого. Хочеш чи не хочеш без допомоги Артема не обійтись. Відчула як спалахнули щоки. Чого ви, зрадниці?

    Вгамуйся вже, Іринко! На сьогодні досить пригод! Зітхнула й відчинила двері до кімнати. 

   — Арте… — та так і заклякла з відкритим ротом. 

   Те, про що я частенько мріяла, зараз відбувалося на моїх очах. Артем знімав свою мокру сорочку. Майже закінчив. І те, що я зараз бачила вражало. Ідеальний торс! Могутні, гарно окреслені грудні мʼязи; рельєфний прес — кубик до кубика. Повірте мені — там дійсно все ідеально. Це я вам як мистецтвознавець кажу. Відразу захотілося його намалювати, бо таке не часто побачиш.