Непокірний трофей - Олена Гуйда

З моря дув штормовий вітер. Тріпав вовняний плащ на плечах воїна , що стояв на кріпосній стіні, немов намагався зірвати його. Він був схожий на непокірну жінку, котра має намір влаштувати скандал своєму чоловікові. А жінка завжди знайде привід, якщо бажає скандалу.

Грозові хмари насувалися на місто. Гасли один за одним вогні у вікнах городян, за стінами фортеці. Порожніли і без того небагатолюдні вулички.

В повітрі відчувалася гроза.

Торем завмер на кріпосній стіні, окидуючи  поглядом спорожніле місто, на яке невідворотно опускалися сутінки. Але думки його були не тут. Зовсім не тут.

Вони стрибали, як плутаючий слід заєць, то в зал, то до розмови з Кнутом, але весь час звертали до принцеси. І до того темноволосому гінцеві з обличчям, як у юної діви. Тільки сліпий не помітив би в ньому благородну кров. Ось тільки хто саме з'явився за Адріаною, прикинувшись простим воїном? Не Тобіас точно! А хто тоді?

Торем придушив бажання знову обернутися і хоч мигцем поглянути на її вікна. Ні, він не побачить у них нічого. Але все одно хотілося. Даремно він піднявся саме на східну стіну.

– Кхм...Торем, – зовсім поруч пролунав низький, наче бойовий ріг, голос Сноррі.

– Говори! – дозволив ватажок, навіть не обернувшись.

Він чув, як Сноррі піднімався по кам'яних сходах на стіну. Хоч воїн і відрізнявся майже нечутним кроком мисливця. Але Торем давно звик, що він чує краще і більше, ніж звичайна людина. Серцебиття. Дихання. Тріск дрібних камінчиків під підошвами чобіт. Іноді, він і правда замислювався про те, що звіром став більше, ніж людиною. З кожним днем він відчував це все виразніше, з кожним несподівано новим умінням.

І це була ще одна сторона подарунка відьми. Страшною стороною... Але Торем намагався не думати про те, що з ним буде далі.

– Ми простежили за гінцями, як ти велів, – прогудів Сноррі.

– І?

– Вони не залишилися в місті, і навіть у селі не зважилися залишатися на нічліг. Але розбили табір на березі річки, – звітував Сноррі. – Думаю тому, що течія швидка, а дно – підступне. І схоже, вони не знають броду. Тому і не зважилися переправлятися в пітьмі.

Торем кивнув. Він би теж не зважився переправлятися через цю річку. Вона була незвичайна, мовби зачаклована. Річки спокійні, коли впадають в море, поважно несуть свої води. І ця річка з вигляду теж була спокійною, але Торем чув від місцевих жителів, що вона забрала дуже багато безтурботних подорожніх.

– Ти залишив часових?

– Ображаєш! Я залишив трьох, спостерігати за ними. Якщо ці індики пихаті чого надумають – вони дадуть нам знати.

– Чудово! Зміни вартових на стінах, і можеш бути вільний, – дозволив Торем, ледь повернувши голову в його бік. – Та відправ ще десять воїнів до кораблів. На всяк випадок.

Сноррі кивнув і, не сказавши ні слова, пішов.

Але його самотність була недовгою.

– І коли ти збирався мені сказати? – голос Снігової відьми був тихим і оманливо спокійним.

Торем чув і почастішання серцебиття, і важке дихання. Навіть барс, слідуючий за нею по п'ятах, гарчав і щірився.

Небо тріснуло, полихнуло. Слідом пророкотав грім. Немов самі боги гнівалися.

На нього? На його примху?

Що відповідати Етхельді? Що він і сам ще не зрозумів, чому так несподівано прийняв рішення?

– Ти сама запропонувала взяти її! – намагаючись бути незворушним, знизав плечима Торем, навіть не глянувши на відьму.

– На ложе! Взяти її на ложе! Зробити її своєю шльондрою! – скрикнула Хельда, перекрикуючи і різкий порив вітру, і черговий гуркіт грому. – Не назвати дружиною!

Торем стиснув щелепи.

Можна було б розповісти Хельді про те, які дороги відкриває для них цей шлюб. Навіть якщо це не трон Елехорії, то як мінімум – право на землі і життя в королівстві.

Але навряд чи для його відьми це виправдання. Та й не хотілося Торему виправдовуватися.

Він тільки тепер повернувся до Етхельди. Її очі ледь помітно світилися в темряві блакитним. Немов відблиски. І Торем знав, що це означає. Відьма – в гніві.

– Припини! – посміхнувся він спробував притягнути її до себе, але відьма струсила його руки і відступила на крок. – Я ніколи не залишу тебе Хельда. І якщо я приймаю рішення, то воно важливе не для мене і для тебе, а для всіх нас. І я не збираюся зараз виправдовуватися.

Торем сам не очікував такої сталі в голосі. Але зараз вона чомусь злила його. Може, тому, що він вважав себе винним перед своєю відьмою.

– Поклянись мені, що викинеш її, як тільки вона народить тобі спадкоємця. Позбудешся її відразу ж, – прошипіла відьма.

І від її голосу навіть у воїна осів поганий осад на душі. Все ж темні сили, до яких зверталася відьма, залишали чорноту і в її душі. І нехай Торем був зобов'язаний життям її силам і вмінню, йому все ж не подобалося, як змінювалася Етхельда.

– Мені казали, що ти знову зриваєшся на прислузі. І не тільки, – замість відповіді сказав Торем. – Тобі варто бути стриманішою. Якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі, то я змушений буду теж вжити заходів.

Черговий сполох ліловою блискавки вирвав з темряви її спотворене до невпізнання обличчя.

– Не втікай від відповіді, – прошипіла вона. І Кейх пирхнув, вставши між відьмою і воїном, немов відчув від неї загрозу. – Ти вирішив позбутися мене, Рем. Сподіваюся, ти не забув, що я можу і забрати те, що тобі подарувала? Пам'ятай, тільки я знаю, як...

– Торем... Торем... – покликав піднімається по східцях Кнут. – Там потрібна твоя... ой...

– Нічого, – прогарчав ватажок, крізь зуби, не спускаючи з відьми погляду. - Ми і так, здається, наговорили зайвого.

 І, різко розвернувшись, попрямував до сходів.  Кейх фиркнув і потрусив слідом за господарем.

 Снігова відьма залишилася одна.

 Важкі краплі дощу впали на обличчя, немов намагаючись остудити її гнів.  Але він все одно палахкотів у грудях.  Випалюючи рештки людяності в цій жінці.  Вона хотіла крові.  Крові цієї елехорійки.