Коли твоє немовля — некромант! - Хелена Хайд

— …Це все, що я можу зробити, — долетів до мене напружений, навіть трохи роздратований шепіт Аркадія, почувши який, я завмерла, притулившись спиною до холодної кам'яної стіни.

— Ви ж розумієте, що цього недостатньо, — видихнула Емма з нотками розпачу, що прослизнули в голосі.

— Розумію. Тільки якщо спробую пролізти глибше, вони відразу просічуть, що я не вгамувався. Адже минулого разу, коли вони помітили недобре, я мав становище, посаду і певний вплив при дворі. Як думаєш, чи багато я можу зробити тепер, втративши все? Коли за мною вже наглядають і за один невірний крок від мене просто позбудуться? У мене маленький син, я не можу ризикувати, вибач.

— Ну, будь ласка, офіцере, — простягла Емма, і в її голосі заграла спокуслива котяча грайливість. — Обіцяю, якщо ви спробуєте ще трохи… то я в боргу не залишуся. Просто уявіть собі — довічний абонемент у професіоналки на кшталт мене. Ви навіть не уявляєте, що я вмію.

— Ні, дякую, ми вже обговорювали це, і я чітко сказав, що не візьму за свою допомогу грошей, а тим більше ті послуги, що ти можеш запропонувати, — відмахнувся Аркадій, перехоплюючи тонку руку, яка вже потяглася до його стегна.

— Годі, офіцере, чому б вам не розслабитися? — спокусливо прошепотіла вона. — Я ж розумію, як на вас все тисне… втратити становище, позбутися посади та фінансового благополуччя. Коли єдине, що залишилося після багатого життя, це дитина і нав'язана дружина, яка регулярно пиляє за те, що з вашої вини залишилася без вбрання, коштовностей, прийомів, слуг і розкішних страв.

— А знаєш, я навіть якось про це не замислювався... Але Маргарита жодного разу не пилила мене через те, що з моєї вини ми все втратили, — задумливо пробурмотів Аркадій з таким виглядом, ніби біля нього й не крутилася ніяка готова на все розпусна дівчина. — І про дитину без слуг почала сама дбати, домашнє господарство вести, хоч їй явно тяжко. Я так зациклився на собі, що навіть не звернув на це уваги і не подумав про те, що це потрібно цінувати. Адже будь-яка інша молода жінка з вищого суспільства, серед того і з моїх колишніх, напевно б на її місці згризла мене живцем і якось пізньої ночі довела до кулі в лоб з револьвера.

— Тобто, ви вирішили зобразити зразкового сім'янина, якого не підкупити тим, що може дати куртизанка? — млосно зітхнула Емма, закотивши очі.

— Можеш вважати й так. У будь-якому разі... Я вже достатньо втратив, намагаючись вплинути на ситуацію, щоб зрозуміти: мені це не під силу. Ті, хто ведуть цю гру — люди не мого калібру, і вже точно не твого.

— Ви пропонуєте мені просто здатися та спостерігати?! — прошипіла куртизанка, з силою стиснувши кулаки.

— Вибач, але поки що у мене просто немає жодних інших варіантів.

— Гаразд. А що як…

Раптовий шерех, що долетів із сусіднього провулка, змусив мене напружитися.

Кроки. Хтось наближався сюди. Судячи з звуків – звичайний п'яниця. Ось тільки якщо ми з ним зіткнемося тут, Аркадій миттєво вигляне подивитися, що до чого, і вийде... м'яко кажучи, маленький конфуз.

Тож схопивши ноги в руки, я поспішила вибратися з провулка настільки тихо, наскільки була здатна жінка, натренована життям з немовлям, якого міг розбудити найменший скрип.

Фух, пронесло! Вибравшись із мережі маленьких вуличок, я зробила глибокий вдих і попрямувала у бік трамвайної зупинки. Але розслаблятися поки що рано — Аркадій може будь-якої миті вийти за мною і ненароком наздогнати. А тоді напевно помітить, впізнає, і почнеться сімейна веселість.

Що ж, принаймні тепер я знала: він мені таки не зраджує. Інша справа, що почуте мене мало заспокоїло! У що він взагалі вляпався? Як із цим пов'язана Емма? І… йшлося про ті вбивства? Або ж про щось інше? Що найголовніше, саме це спричинило втрату чоловіком його становища.

Нервово кусаючи губи, я йшла погано освітленою широкою вулицею у напрямку зупинки… Аж раптом відчула ривок! Лише постфактум зрозуміла, що коли проходила повз один з провулків, хтось вискочив з нього, наче чорт з табакерки, і затягнув мене туди, щоб притиснути до стіни!

— Мовчи, бо гірше буде, — почула я грубий хрипкий голос, що пролунав над моїм вухом. — Тільки раз пискнеш, і закінчуватиму я вже з твоїм тепленьким трупом, дійшло?

Заціпенівши від жаху, я не відразу помітила ніж, приставлений до мого живота. Лише слухала пихтіння, з яким зарослий щетиною виродок стягував із себе старі штани.

Паніка. Справжня, непідробна. Така, яку важко навіть уявити, поки не відчуєш. Принизливе, болісне відчуття власної безпорадності. І страх від розуміння того, що, можливо, він все одно уб'є мене, коли потішиться, щоб не залишати свідка! Відразу згадався Клавік, який плакатиме, не розуміючи, куди поділася мама і чому вона перестала до нього приходити… а потім дуже швидко забуде, що мама в нього була. Забуде її і навіть не пригадає обличчя. Максимум подивиться дорослим на стару фотографію, де побачить зовсім незнайому людину.

— Будь ласка, відпустіть, — схлипнула я, але на мій голос цей виродок не звернув жодної уваги. Він був зайнятий тим, що почав квапливо задирати довгу спідницю однією рукою, тоді як друга так само притискала ніж до мого живота…

А наступної миті і ніж, і нападник відлетіли вбік! За лічені секунди людина впала на землю за метр від мене, і тоді я побачила чоловіка, який продовжував завдавати йому удару за ударом.