Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Я хотіла побути наодинці з братом, — виправдовуюся я, ховаючи чорний пакет за спиною.  

— Ти не могла просто повідомити мені про це? Я ж хвилювався за тебе! — Він затихає, коли бачить пінетки на могилі. Поки Білінський намагається “переварити” всю цю інформацію, я згрібаю жменю снігу й втираю у тканину своїх штанів, щоб хоч трохи відтерти грязюку. — Ти знаєш про його вагітну дівчину? — запитав Давид, сідаючи на лавку. Тепер я була шокована не менше, ніж в той момент, коли дізналася про дитину.  

— Тобто ти також знав? — Так, зараз я кипіла від ревності, бо не могла навіть подумати, що мій брат поділиться цією інформацією з Білінським, але не зі мною. Невже ми не були такими близькими, як мені здавалося? 

— Так. Це сталося випадково. Напередодні своєї смерті Свят записував мені кружечок з телеграмі й на фоні я помітив тест на вагітність. Спершу я подумав, що він твій... — Хлопець зам’явся, а я роздратовано хмикнула. — Ти не зобов’язана звітувати про своє особисте життя. Це кажу тобі про всяк випадок, а повертаючись до тесту, то Святослав потім сам зізнався. Думаю, він просто вичікував слушного моменту, щоб поділитися з тобою цією радісною новиною.  

— Або ж я була для нього не настільки важлива, як він для мене й тому він вирішив не ділитися цією інформацією. — Боляче... Але ця теорія також мала право на життя. Інколи люди живуть у своїх ілюзіях, бо їм так легше. Де реальність є не настільки яскравою, в хід йде фантазія. Проте, рано чи пізно химерний картковий будиночок з наших вигаданих спогадів, може зруйнуватись й ще нас завалити уламками. 

— Не кажи дурниць. У твого брата не було нікого ближчого, ніж ти. Можливо, він просто боявся твоєї реакції? — Я не дуже розуміла хід думок Білінського.  

— Я схожа на стерву, яка стане між братом та його коханою? — Мій запальний характер продерся назовні, неначе підсніжник з-під снігу. Давид зрозумів, що потрібно мене якось втихомирити, поки я не рознесла половину кладовища й притягнув мене у свої обійми.  

— Ні, але ти схожа на дівчинку, яка дуже прив’язана до свого брата й боїться його відпускати. Зрозумій, Святові б довелося створити свою сім’ю, переїхати й менше часу проводити з тобою. Гадаю, він думав, що ти почуватимешся самотньою й покинутою, тому й не спішив повідомляти тобі цю новину. — Я притихла, бо розуміла, що у словах Білінського більше логіки, ніж у моїх. Мені б довелося подорослішати, якби... У минулого немає ніяких “якби”, тому думати про це вже також немає сенсу.  

— Вибач, що налякала тебе. Більше такого не повториться. Тепер я б хотіла піти звідси. — На мої слова Давид схвально киває й поправляє комірець мого пальта, який закотився всередину.  

— Я потурбуюся про твого малюка так само як ти багато років піклувався про мене, братику. Даю тобі слово, — наостанок шепочу над могилою брата, поправляючи квіти, що злетіли з кошика через вітер.  

Я знову йду не озираючись з усвідомленням того, що ще одна частинка мене залишилася тут сьогодні. Дорога від могили до таксі супроводжується моїм кашлем та буркотінням Давида. В машині він читає мені лекцію про те, як потрібно поводитися людям, коли вони хворіють, але я геть не слухаю його, бо від втоми Морфей приходить набагато раніше ніж зазвичай і забирає мене в свої обійми.