Коли твоє немовля — некромант! - Хелена Хайд

Йти з дитиною на місце злочину було не накращою ідеєю. Тому, погодувавши Клавіка, я зцідила йому порцію молока на випадок, якщо не повернуся до наступного годування. І залишивши синочка під наглядом Діни, вирушила в мандри.

Адресу місця, де було зроблено фото, газета не приховувала, і я швидко з'ясувала, як туди дістатися. Щоправда, ресурси організму, вирушаючи в дорогу, трохи переоцінила. Після чергової практично безсонної ночі над ліжечком малюка, у якого в самому розпалі були коліки, я почувала себе приблизно як один із тих зомбі, яких мій чоловік піднімає на роботі. Як результат, заснула прямо в трамваї і, мабуть, не те що проїхала б свою зупинку — каталася б по маршруту півдня, якби одна добра душа, почувши моє гучне хропіння, дуже вчасно мене не розбудила.

Позіхаючи так широко, що, мабуть, у мій рот міг заїхати цей трамвай, з якого вийшла, я попрямувала до будинку, біля якого знайшли тіло.

Якщо вірити статті, то вбита дівчина була працівницею не найдешевшого будинку розпусти, тобто не займалася тим, що ловила клієнтів на вулицях. І в день свого зникнення в неї саме був вихідний. Колеги хопилися її, коли вона не повернулася навіть наступного ранку, хоча взагалі нікого не попереджала про те, що зібралася кудись надовго.

Що особисто мене зацікавило… у статті не було жодного слова про те, чи зверталися дівчата з дому терпимості у варту, щоб повідомити про зникнення співробітниці? Адже на той час, як тіло знайшли у провулку біля таверни, минуло вже понад дві доби з моменту, коли жертву бачили востаннє.

Вся ця історія, звичайно ж, була дуже дивною та цікавою. Але я вчасно пригальмувала порив пограти в місцевого Шерлока Голмса і нагадала собі, заради чого взагалі сюди припхалася. Головна моя мета — з'ясувати, хто ж така та дівчина, що поклала око на мого чоловіка. А всі міські вбивства, пограбування та інше – робота варти, але точно не матусі в декреті. Надто якщо ця матуся — не якийсь там Бетмен.

Що цікаво, таверна, біля якої знайшли труп, у масштабах міста була не так вже й далеко від того місця, де я бачила цю дівчину минулого разу, коли вона зустрічалася з Аркадієм. Отже, якщо вона жила десь у цих краях… То своячкою в нашому районі навряд була, але залишалася можливість знайти серед знайомих Діни тих, хто міг із нею перетинатися.

Втім, шанс з'ясувати щось тут був вище, і я щиро сподівалася, що мені пощастить. Тому спочатку вирішила здійснити обхід місцевих розважальних закладів. Їх тут було чимало, тож я мала чим зайнятися. А головне, доведеться поспішити, якщо я збираюся встигнути до того часу, як Клавік з'їсть запас молока і настане час його знову годувати. Діна, звичайно, може, й підстрахувала б… ось тільки в неї, незважаючи на більший розмір грудей, молока було поменше — саме із натяжкою вистачало для Борьки. Тому повернутися я повинна в будь-якому разі не пізніше третьої.

— О, добрий день... Маргарито, так? — раптом почула я знайомий голос. І обернувшись, побачила Дем'яна!

Дивно, а хіба я йому тоді називалася? Хоча навіть якщо ні, то він же листоноша, з усіма сусідами спілкується. Ось від когось із них і дізнався, мабуть.

— Добрий, — кивнула я, коли чоловік, допивши свою каву в картонному стаканчику, підійшов до мене, викинувши дорогою той самий стаканчик у найближчу урну.

— Яким вітром вас сюди занесло? — привітно спитав чоловік, ввічливо потиснувши мою руку. До речі, у цьому світі знайомим жінкам при зустрічі було прийнято тиснути руки — так само, як і чоловікам. Мене це свого часу трохи здивувало, і спочатку було якось незвично. Але водночас цей звичай мені подобався, бо показував ставлення до жінки як рівної. Це сприймалося як щось зрозуміле. Навіть якщо жінка домогосподарка чи матуся у декреті, а основний сімейний дохід був на чоловікові, ведення домашнього господарства та виховання дитини вважалося такою ж працею, як робота її чоловіка.

— Та ось шукаю декого... — невпевнено проказала я. А за секунду просяяла: адже Дем'ян, як листоноша, обходив безліч адрес і контактував з великою кількістю людей. Отже, був шанс, що... — До речі, можливо, ви зможете мені допомогти.

— Допомогти? І чим же?

— Може ви знаєте цю дівчину? — запитала я, дістаючи з сумки газетну сторінку зі злощасною фотографією з місця злочину. І щоб він ще не подумав, ніби мене цікавить жертва — тицьнула пальцем у звабливу брюнетку.

— Якось несподівано бачити вас у пошуках дівчат із газетних фотографій, — усміхнувся Дем'ян, вдивляючись у нерозбірливе фото. На жаль, це не планшет – одним легким жестом фотографію не збільшиш.

— Просто вона нагадує мені одну знайому, з якою давно не бачилася. От і вирішила її розшукати.

— Знайому? — насупився листоноша. — Ви ніби не з цього регіону королівства, та й якщо чутки не брешуть, то раніше жили в дуже багатій та впливовій сім'ї. Яким же вітром можете її знати?

— От хоч убийте, схожа вона на дочку однієї служниці, яка у нас працювала, — спробувала незграбно викрутитись я.

— Якщо так, то навряд це вона, — похитав головою Дем'ян, повертаючи мені газету. — Як цю дівчину звуть — ось не знаю, бо я не з тих чоловіків, які… спілкуються з такими особами, — делікатно промовив він. — Але помічав її в місті ще з дитинства, і її мати місцева.

— Скажіть, а що ви мали на увазі під «такими особами»? — зацікавлено перепитала я.

— Як би вам це сказати делікатніше… Ця дівчина — робітниця борделю. І ні, працює там не прибиральницею чи куховаркою.