Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

- Еріко! - кинулась до жінки, та запізно, вона втратила свідомість. Я тільки встигла спіймати її в обійми. Єдині обійми за все життя. І можливо останні.
Хвилини доки всі вийшли зі ступору і викликали цілителів були дорогоцінними. Навіть Макдермонт здавався ошелешеним. А мені... мені чомусь дуже не хотілося, щоб вона помирала. Так, ця жінка ненавиділа мене, зневажала та цькувала. Але навіть вона не заслужила того, що випало на її долю.
Раптом холодна рука лягла мені на плече, а над головою пролунав спокійний розмірений голос Макдермонта:
- Я знаю, Тіаро, ти це відчуваєш, а отже можеш зупинити. 
- Як? Вона помирає! - мій голос зірвався на справжній розпач.
- Ти темрява, Таро! А її вбиває темна магія! Зосередься і перехопи контроль. Тобі це під силу. Давай!
Його прохолодні долоні на моїх плечах раптом почали заспокоювати. Кімната перед очима розплилась і на мить здалося, що все це вже десь було: прохолодні руки, спокійний голос, віра в мене. Здавалося, я і справді знала що робити. Чітко бачила блакитні, майже прозорі ниті життя, що тянулись від Еріки кудись в пітьму. Але ж я темрява! Я можу робити те ж саме і пітьма має скоритися мені. Звідки взялася ця впевненість? Дивно. 
Та коли видіння зникло, наважилася спробувати. Позвала відьму внутрішнім голосом. Не відразу, та Еріка відгукнулася. Разом із нитями життя до мене потягнулися почуття, емоції і щось невидиме, що передавало її суть. Час зупинився, доки я проживала життя Білої Відьми. Була з нею в кожному дні, бачила її сни, відчувала найпотаємніші бажання. Все аж до миті, коли в душі жінки прорвало дамбу ненависті і болю. А потім був страх... Простий людський страх перед смертю.
Та Еріці помирати зарано. Адже вона  ще не помстилася тому, хто знищив її. 
Коли я повернула відьмі її життя, в ту саму мить, відчула лють вбивці. Справжнього вбивці в цій історії.