Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

   Я тягнула струмені з однаковою силою, що було фатальною помилкою. Адже щоб притягувати трав'яний струмінь мені завжди необхідно було докладати неабияких зусиль, тому з бойовим я вчиняла точно так само. 

   Якщо по простому сказати – тягнула його зі всієї дурі та коли він вже тиснув я різко спускала напруження. От від цього й відбувалася його не рівномірна пульсація. Все, що мені треба було насправді зробити, щоб досягти тої клятої рівноваги це тягти бойовий струмінь з вдвічі меншою силою.

    Свою теорію в мене вдалося перевірити на уроці з ПКБ. Звісно я не задіювала струмені одночасно, але коли приклала мале навантаження, притягуючи бойовий струмінь і його плин нарешті був рівномірним та по внутрішнім відчуттям схожим з трав'яним, я мало там у голос не заверещала. Бо це означало, що я виконала першу умову ректора і він тепер має відпустити Ніну. 

   Після занять я стрімголов кинулася до кабінету ректора. Не хотілося втрачати жодної хвилини. Якби він звільнив Ніну, моє життя хоч  трохи стало б легшим. Я б не крутила постійно в голові думку, що нашкодила найріднішій людині.

 Та ректора Арія в кабінеті не було. Як мені повідомила секретар, він покинув академію два дні тому і поки не з'являвся на робочому місці. Думати про щось погане не хотілося, тому я вирішила, що він просто готується десь до чогось, про що мені поки так і не розповів.

    Чи хотілося мені знати про те яка моя доля й участь у його грандіозних задумах? Так, звісно хотілося. Але це все поки було для мене ні чим, в порівнянні з постійним, шаленим хвилюванням за Ніну, а тепер ще додалося хвилювання за Германа.

    Як він там? Чи вже отямився? Чи змогли цілителі його вилікувати? Як він почувається зараз? Скільки питань… І всі без відповіді. Більше так ризикувати я не можу. 

   А ще з голови ніяк не виходили слова батька Германа про те, що Броньовик був без послаблюючого закляття. Як таке можливо? Як це допустили? І що головне – хто за цим стоїть? Єдине, що приходило на думку – до цього причетний Арій. Але навіщо це йому?

    Так, перебуваючи у цих думках, я й зайшла до своєї кімнати та різко зупинилась, помітивши дивне сяяння, що йшло прямісінько з тієї купи речей, яку я все ще ніяк не наважувалась розібрати. 

  Обережно підійшла, зняла верхні навалені речі й побачила нарешті що це так блищало на всю кімнату. Це був один з тих парних записників, який подарував мені Герман на ярмарку. Я навіть і не думала, що його вдалося відрити з завалів. Тоді просто забрала ту купку, що належала мені (дівчата вже до мене все перебрали) а потім було зовсім не до речей. 

   Зараз він яскраво миготів, сповіщаючи мене про повідомлення. Відкрила і побачила перший запис.

“ Привіт, Віро” 

    Так написати міг тільки Герман. Тільки він мене так називав. Серце пропустило один поштовх. Він отямився. Він живий. Цілителі допомогли. Тремтячими руками написала спеціальною ручкою:

“Привіт. Рада, що ти прийшов до тями, але між нами нічого не змінилося. Тому писати не варто”

“Помиляєшся” – відразу відобразилася його коротка відповідь.

“Герман, я не знаю, що ти там чув та повір мені, не варто задумуватись над моїми словами. Я просто не хотіла бути відповідальною за чиюсь смерть. От і все”  

    Добре, що він не тут і не бачить в якому стані я то все пишу йому. Моя здібність прикидатись тріщить по швах. 

“Квіточка моя. Я тебе не чув. Я тебе відчував. Це різні речі”

“Герман, не треба”

“Не буду”

    Написав і все. Більше ніяких повідомлень. А я й не знаю що й думати. Що йому написати? Чи нічого не писати? Як вмовити тепер його? І його слова… Що він відчував і що збирається тепер робити?