Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

ЕЛЬВІРА

   Дорога до головної цілительської вежі у центрі столиці була довгою і навіть за найсприятливіших умов займала від трьох до чотирьох годин їзди. Та для мене вона була ніби в тумані. Якісь перехожі. Я вибігла на дорогу, хтось різко зупинив свій мобіль, я благаю підкинути мене до центру, тикаю всі гроші, що взяла з собою. Дорога. Потім пошуки вежі серед безлічі височезних будівель. 

   Я ніколи не була у центрі. Ніколи й не думала, що доведеться бігати цими вулицями. Ці місця для вершків нашого суспільства з родинними зв'язками та купою грошей у кишені. Все, що може собі тут дозволити така як я, це хіба що на лавці посидіти, бо за це тільки й не беруть коштів. Навіть за вхід у магазин треба тут заплатити внесок. Тому я ніколи б не подумала, що буду носитись цими вуличками та як жебрак благати про допомогу. Кидатись під ноги випещеним дівчатам з одним єдиним запитанням, де ця клята вежа знаходиться.

    В мене вийшло. Я знайшла ту вежу. Ба більше, мені неймовірно пощастило прошмигнути повз суворого охоронця в той момент, коли він викидував на вулицю якогось сварливого добродія. 

   Далі я зігнувшись пробігла повз приймальної стійки. Бо розуміла, що до Германа мене не пропустять просто так. А потім залишилося знайти його. Купа вузьких коридорів, від яких починала крутитись голова, тямущо вони були збудовані так, що мені здавалось ніби я увесь час біжу по колу. 

   Декілька разів мене хотіли зупинити, скоріш за все цілителі у специфічній блакитній формі, тож  доводилося періодично добряче прискорюватись. Я метушилася і насправді просто не хотіла визнавати, що заблукала і тепер не те що Германа, я й виходу знайти тепер не зможу. 

    Та в той момент, коли вже була на грані, щоб впасти прямісінько по серед чергового коридору і заридати в голос, я побачила попереду себе батька Германа. Відразу впізнала його поважну постать, хоч і бачила до цього всього лише один раз. Він голосно спілкувався з цілителем, щось йому доводячи. Підійшла ближче і почула:

– Мене не хвилює що там можливо, а що ні. Ви зробите надможливе, бо це мій син!

– Ми й так робимо надможливе. Але ви розумієте, що він не бореться? Як ми можемо змусити його боротись? Він має сам допомогти нам задіюючи власну магію, але Герман не відгукується, не хоче…

– Та що ви верзете? Він без свідомості, тож не чує вас, от і все. Як він має включати магію без свідомості?!

– Ви помиляєтесь. Ми точно знаємо, що він чує нас, про це свідчить безліч показників, але він не хоче жити…

– Мій син не такий! У нього купа планів на життя і він, якби міг, то зробив би усе, щоб вижити!

– Я кажу вам те, що бачу як цілитель з сорокарічним досвідом, але ви можете мені не вірити, то ваше особисте право. Та якщо ваш син не активує магію з середини, йому не допоможе жоден цілитель на всьому білому світі. Порізи ми зарубцювали, але цього мало. Треба активувати регенерацію на вищому рівні й зазвичай навіть у передсмертному стані маги будь-якого рівня відкликаються на цілительський імпульс. Та не ваш син. 

    Батько Германа ще щось певно хотів заперечити та в цей момент помітив мене. Я просто стояла за два метри від них і слухала з широко розкритими очима. Оніміла. Не могла здвинутись з місця. Все, що я чула – він не хоче жити, не хоче боротись. Все що я розуміла – в цьому винна я. Хотіла врятувати одну дорогу для мене людину, а знищила другу, дуже важливу і дорогу для мене людину.

– Ельвіра? Ти що тут робиш? Як дісталася сюди? – здивовано звернувся до мене Гром старший. Теж відразу впізнав мене.

– Я…Я до Германа, – ледве вимовила я. У горлі ніби якийсь клубок застряв і не давав нормально говорити.

– До Германа? 

– А це хто? – запитав цілитель.

– Та дівчина сина, – якось так буденно відповів батько Германа. Певно він не знав останніх подій у житті сина. Інакше б роздер мене прямісінько у цьому коридорі. 

   “Я винна”, “Це через мене він у такому стані”, “Я нашкодила йому” – як вирок звучали ввесь час думки в моїй голові.

– Хм. А знаєте що? Думаю, варто спробувати, – задумливо і ніби сам до себе промовив цілитель.

– Що спробувати? – не зрозумів Гром. 

– Любонько, ідіть до свого хлопця і поговоріть з ним. Не дивіться, що він без свідомості. Говоріть про те,  що ви його любите і всілякі ваші дурниці закоханих. Можливо це і подіє. Ідіть, – цілитель схопив мене за руку і підштовхнув до дверей за їхніми спинами. Я вагалася, але він відкрив двері, завів мене всередину і закрив їх за мною. 

– Що це ви таке робите? Що за іграшки? – почула я приглушені слова батька Германа.

– Рятую вашого сина. Роблю надможливе, – відповів йому цілитель, а далі я вже не слухала, бо повільно повернулася і нарешті побачила ліжко та непритомного, блідого Германа на ньому. 

    Підійшла. Сіла поруч і затамувала дихання. Він по шию був вкритий спеціальним цілительським покривалом, але обличчя… Від скроні, через усю щоку і до нижньої губи простягався жахливий, ледве зарубцьований шрам. Провела тремтячою рукою у сантиметрі від нього. 

– Цілитель сказав, що ти мене чуєш, – почала спочатку зовсім тихо. 

    Чомусь говорити було дуже важко. Кожне слово ніби долало мої внутрішні перешкоди.