Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

Тайра... Це ім'я звучить навіть гірше мого справжнього прізвища. Родове ім'я Макдермонтів. Так звали одну з перших чарівниць на Етергулі. Тайра Макдермонт. Пра-пра і ще раз сто пра- бабця мого батька. Її портрет висів в головній залі заміського маєтку Макдермонтів. Я ніколи не була на неї схожа. Ні зовні, ні внутрішнє. Ми навіть протилежні. Та жінка мала м'яку теплу зовнішність і сталевий характер. Я ж ззовні холодна, а душу маю слабку і мілку.

- Невже ти справді думала, що таке можливо приховати, - Едріан знову міняє роль, стає веселим та легким.
А ще повністю втрачає мою довіру.
- Невже ти справді думаєш, що це моє власне рішення? - відповідаю байдуже, але всередині все кипить від злості.
- Розслабся, Таро. Я нікому не розповім, особливо твоєму нареченому, - останнє слово він промовляє з вишуканою насмішкою.
- Особливо? - хапаюсь за дивний акцент в його словах.
- Ну так. Даймонди та Макдермонти ворогують ще з часів останньої війни. Тоді Макдермонти зрадили і в останній момент здали змовників світлому імператорові. Через те багато темних родів опинилися на межі вимирання, а деякі зовсім перервалися.
- Кого зрадили? - я і справді розгублена, бо його слова здаються повною нісенітницею.
- Першого темного короля і засновників Ардгольду. Як ти, напевно, вже зрозуміла - це все роди древніх, що походять від перших людей.
- Макдермонти - світлі чарівники.
- Які публічно використовують тільки нейтральну магію? - Ед насмішливо піднімає брову і пальцями клацає перед моїм обличчям. - Прокинься, дівчинко! Немає жодної задукоментованої згадки про використання твоїми родичами світлої магії. Натомість сама історія роду ретельно підвищена. Ну і як останній аргумент - твоє народження. Ти темна. Хіба ти ніколи не думала чому?
- Як каже моя мати, тому що я не людина, а темна істота, - бурчу собі під носа, розмірковуючи над тим, якою дурепою була весь цей час.
Ну звичайно ж, мій батько - темний чаклун. І весь його рід! Та замість того, щоб присвятити мене в сімейну таємницю, Макдермонти просто стояли осторонь і мовчки дивилися, як мене цькують. Вони перетворили мене на затворницю, на сором власної родини. Прирекли на самотність... А потім ледь не вбили у в'язниці.
Лють обпікала нутрощі, та я мала взяти себе в руки. Адже гадки не знала, що ще вивідав Еббот.
- Навіщо це тобі? - питаю як-небудь приборкавши емоції.
- Що саме?
- Моє справжнє ім'я, походження. В будь-якому разі, від мене просто позбавилися. Бо я занадто темна для їх відбіленої репутації.
Едріан здається не чує моїх словах жодного підступу. Це дає надію, що він не в курсі справжньої причини мого заслання в Ардгольд.
- Це нормально, бажати більше дізнатися про дівчину, яка мені подобається. Чи не так?
Його зізнання, як грім з ясного неба. В мене просто немає слів. Тому я безглуздо ляскаю віями, поки Едріан зачаровано вдивляється в моє ошелешене обличчя.
- Едріане, ти ж розумієш, в тебе є наречена, у мене - наречений. Про яку симпатію ти говориш? 

Кажу все це дуже обережно, бо коли чесно починаю сумніватися в його ментальному здоров'ї. Одна справа "дізнатися більше про дівчину яка подобається". Зовсім інша - відкопати секрети її родоводу до сьомого коліна. Це більше схоже не на прихильність, а на переслідування.

- Та годі тобі, Таро, - хлопець простягає руку і кладе на мою долоню, що все ще нервово стискає книгу, - це ж лише шлюби по домовленості.
- Хіба Лекса тобі байдужа?
- А хіба не видно? - він питає дещо глумливо, та за насмішкою, мені чується відтінок якогось гіркого почуття. - Як і я їй.
- Я в цьому не впевнена, Ед. І жартувати з почуттями власної подруги не збираюся.
Говорю твердо, вкладаючи в свої слова максимум сили переконання, на яку я здатна без використання магії. Може вдасться достукатися до здорового глузду хлопця?
- Як можна кохати того, кого тобі нав'язали мало не з пелюшок? Ми ж майже як брат і сестра, виросли разом. Такі стосунки приречені - жодної пристрасті.

Мені здається чи за цими байдужими зовні філософськими розмірковування ретельно приховано інше. Так ніби він забороняє собі протилежні думки.

- Не хвилюйся, - хлопець раптом хмурніє, але саме в цю мить здається щирим, - я не збираюсь тебе примушувати до спілкування. Або шантажувати. Просто подумав... тобі б напевно було легше, аби поряд була людина, якій не треба брехати.

Я знову втрачаю дар мови. Бо ці його слова найнесподіваніші, з усього того, що цей загадковий хлопець наговорив мені сьогодні. Едріан здається розуміє мій стан. Тому обмежується короткою усмішкою і йде геть. Залишає наодинці з демонами, яких розбурхав