Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

- Його знайшли в склепі, де поховані обидві леді Канінгтон.
У властивій йому самовдоволеній манері, перевертень вбиває останній цвях в труну мого алібі.

****

- Чи варто мені щось знати?
Стримано питає Даймонд, коли ми залишилися сам на сам в екіпажі. Він наполегливо уникає мого погляду, спрямовуючи свій у вікно.
- Навіть якщо я скажу, що це не я... Ти повіриш просто мені на слово?
Питаю з легкою іронією, за якою намагаюсь приховати розчарування від його відповіді. Бо я здогадуюсь, яка вона буде.
- Справедливо, - Кайєн кривить куточок губ, демонструючи ознаки сумнівів.
- Тоді я не стану виправдовуватися, - кажу холодно і теж відвертаюся від нього. Зрештою розтин і експертиза покажуть де правда...

- Чому ти так наполегливо намагаєшся зруйнувати своє життя?
В голосі хлопця чується злість та роздратування. Хоча важко сказати напевно, чим саме вони викликані. А можливо я просто не хочу про це думати. Тому і питання ігнорую.
- Звідки таке бажання вбивати? - наполягає на своєму Даймонд. - Чому тебе як інших дівчат не хвилює мода чи стосунки? Ти б могла знайти хобі або зайнятися наукою. Але ні. Тебе тягне вбивати.
- Ти так сильно образився за те, що я зіпсувала шкірку твоїй коханій облізлій кицькі? - різко повертаюсь до нього з глумливою усмішкою на вустах. 
Наші погляди схрещуються мов мечі посеред лицарського поєдинку.
- Не кожна дівчина прагне вбити суперницю. Особливо, якщо та зазіхає на когось, хто їй байдужий.

Він каже це так спокійно, ніби ці факти зовсім не стосуються нас. Його байдужий тон накриває мене мов бетонна стіна. Від її тяжкості в грудях бракує повітря. 
Але я не кажу ні слова у своє виправдання. Лише знову відвертаюся до вікна. 

Далі до вокзалу ми їдемо в цілковитій тиші. В цій тиші я чую як ледь б'ється моє дурне серце. Серце, яке підпустило крижаного принца занадто близько.