Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Ловлю себе на думці, що дуже хочу сюди повернутись. У цей замок. Разом із Роком.

Ох, Солю.

Відвернувшись, сідаю прямо. Спрямовуючи погляд уперед і намагаючись викинути з голови зайві надії. Летимо ми досить швидко, і я деякий час прислухаюся до себе, чи не почнеться нудота, але мій організм поводиться дуже слухняно. Попри хвилювання, почуваюся досить добре. Правду кажучи, вже й забула за ці дні, що таке токсикоз. Цікаво чому так?

Якийсь час ми сидимо мовчки. Милуючись мінливими краєвидами за склом, я все думаю про те, що встигла дізнатися за сьогоднішній день. І мимоволі згадую, що так і не спитала, чи знайшли ту, кого так завзято вчора шукали. Кидаю уважний погляд на зосереджене куардове обличчя.

− А у Емарі карнота яка була? − Я добре пам'ятаю, що колишня аманте свій транспортний засіб кинула десь посеред дороги, щоб сховатися.

Рок кривиться, явно невдоволений піднятою темою. Але все одно відповідає.

− Звичайна. Наземна. Емарі дуже слабка в управлінні енергетичними потоками.

– Ви її не знайшли? − ризикую я поставити ще одне питання, користуючись тим, що він все-таки задовольняє мою цікавість. Мене це теж стосується, як не крути.

− Її саму ні, але я вже знаю, хто їй допоміг і куди вона поділася, − вираз обличчя адаміра стає відверто хижим. Очі загрозливо примружуються.

Ой-ой, одній білявій стерві явно не поздоровиться. Добре, що емоції Рока не на мене спрямовані. А Емарі сама винна, і її зовсім не шкода. Мене вона не шкодувала.

– І куди ж? – продовжую обережно випитувати у похмурого чоловіка.

− Сховалася у моїх дорогих, заклятих сусідів, − повідомляє Рок, змушуючи мене вражено видихнути.

Мені якось відразу стає зрозуміло, що мова йде про тих самих сусідів. Лаяре. Так ось звідки вони дізналися.

Відчуваю, що куард поруч зі мною, відверто злиться. Від нього на всі боки буквально розбігаються хвилі роздратування. І хоч розумом я розумію, що ця його емоція теж, швидше за все, зовсім не на мене спрямована, на мізки вона все одно давить.

Щоб відволіктися, відвертаюсь, вихоплюючи очима будиночки невеликого міста, огорнуті мальовничими садами. Гострі черепичні дахи темно-вишневого кольору, поле, зміїсту дорогу, річку, ліс...

− Зараз не лякайся, − чую раптом голос Рока і здивовано повертаю до нього голову.

Чоловік очима показує мені вперед, я стежу за його поглядом і від несподіванки різко втискаюсь у крісло. У повітрі перед нами ніби кола на воді розходяться, утворюючи викривлену пляму. І ми, не зменшуючи швидкості, мчимо прямо на неї.

− Що це? – вигукую.

До болю знайоме відчуття, ніби плівку собою прориваєш, з головою накриває мене панікою, змушуючи злякано схлипнути й замружитися. Під закритими повіками проносяться яскраво-червоні сполохи й до горла підкочує запізніла нудота.

− Міє, все гаразд? − рука адаміра перехоплює мою долоню, стискаючи, перевіряючи. Він знову ділиться енергією. Знайомою. Цілющою. Майже рідною. І дихати потроху стає легше.

− Т-так... Ні! Що це було?

− Розплющ очі, − велить Рок.

Я обережно виконую його наказ.

І ахаю в голос. Раптом виявляється, що ми летимо вже над величезним містом. Неймовірним, фантастично-прекрасним містом. Мені відкриваються і хмарочоси, що стрілами рвуться у хмари, хоч більше нагадують старовинні вежі, ніж звичних моєму оку скляних архітектурних гігантів, і вишневі, чорні та теракотові шпилі та куполи, і великі стрілчасті вікна, і теплі пісочні відтінки, і... завислі в повітрі острови. Реально. Цілі скелясті острови з якимись будинками. Карноти та ще якісь дивні транспортні засоби снують повітряними та наземними трасами. І мене не покидає відчуття, що от зараз я точно сплю. Тому що побачене видається просто неможливим, фантастичним.

– Це… неймовірно, – вражено шепочу, дивлячись широко розкритими очима, як наближаються всі ці висотки. Як грає відблисками сонячне світло у численних вікнах, через що місто видається якимось сяючим, сповненим простору і повітря, немов огорнуте легким серпанком.

– Це Соледа, столиця імперії Занагар, – спокійно повідомляє мені Рок, повертаючи на одну з вулиць. – Я, з дозволу імператора, відкрив просторовий перехід зі свого даріату, щоб не виснажувати тебе довгою дорогою.

– А всі міста вашої імперії виглядають так? – після усамітненості замку Шаєра, в якому я досі жила, цей фантастичний мегаполіс трішки навіть пригнічує своїми масштабами та… фантастичністю.

– Столиці даріатів загалом всі чимось на Соледу схожі, але кожна по-своєму неповторна.

– І ви маєте свою столицю? − з подивом обертаюся я до нього.

− Звичайно, − хмикає адамір. − Як тільки розв'яжемо проблему з Лаяре, я тебе туди обов'язково відвезу. Впевнений, тобі мій Оделліс сподобається не менше. Більшу частину часу я живу саме там, а не в родовому замку.

Ну, про те, що в одного зі співправителів імперії майна має бути набагато більше, ніж один красивий родовий замок, можна було і здогадатися, якби я про це замислювалася. Але його обіцянка відвезти мене до столиці свого даріату і, судячи з усього, ще один свій будинок викликає в мене вельми неоднозначні почуття. З одного боку, можливо, нічого такого в цьому немає. А з іншого… виходить, він не просто дах над головою вирішив мені дати, а взагалі збирається постійно тримати при собі, судячи з усього.

Тільки щоб допомогти, як обіцяв? Щоб мого сина енергією живити? Можливо. Так, певно, зручніше. Але чи в цьому ховається справжня причина? Я вже добряче починаю в цьому сумніватися. Стає все очевиднішим, що Рок має на мене якісь свої плани, які чомусь не поспішає озвучувати.

Втім, який сенс ламати над цим голову саме зараз? У мене є про що турбуватися і без того, щоб намагатися розгадати складний ребус, який називається адаміром.

− Рок, розкажіть мені, будь ласка, про імператора, − стиснувши на колінах руки, прошу я у свого супутника. − Як при ньому поводитися? Не хотілося б наробити помилок.