Твої очі - Валерія Оквітань

Лада у своїй кімнаті судомно набирала знайомий номер, який від злості на саму себе видалила з телефону, але так і не змогла видалити зі своєї голови. Доки вона чекала відповіді вже встигла уявити найгірші зі сценаріїв, які тільки могли трапитись з тим, за кого зараз переживало її серце.

— Кохана. — Весело прозвучав в слухавці голос Віктора. — Радий чути тебе.

— Перестань, будь ласка. — Слізно мовила жінка, від тону голосу якої чоловік одразу виправився. — Що між вами сталось?

— Звичайне непорозуміння. — Тихо відповів Віктор не бажаючи втягувати жінку у всі його проблеми. Їй не варто було цього знати. Він би нізащо не розказав їй нічого, але ж Андрій не міг змовчати. — Що, твій чоловік пожалівся?

— Так там і жалітись не довелось. — Лада потерла долонею лоб, важко видихаючи. — Ти добряче прикрасив його обличчя. Я, як побачила подумала, що на нього напали.

Після того, як Лада поділилась своїми думками з чоловіком він мелодійно засміявся їй у слухавку, і в неї відлягло. Якщо сміється, отже не все так погано, як вона собі уявляла.

— Не перебільшуй. — М’яко просив її чоловік. Ніжність в його голосі медом звучала для втомленої Лади. Їй так хотілось бути слабкою дівчинкою, та просто заховатись в його обіймах. Але їм не можна було. Він брат її чоловіка, який до всього того не був її Донором, а отже стосунки між ними неможливі.

Те, що вони зараз роблять, лише мучить їх обох. Ніхто з них не продовжував жити без думок один про одного. Вони і не одні, і не в парі. Така вже жорстока до них була доля.

— Я не перебільшую. Ви обидва мені дорогі. Я не можу удати, що всі ці роки не провела з ним під одним дахом. — Прошепотіла жінка.

— Ну звісно. — Сердито мовив їй Червоний. — Не чужа ж людина.

— Ти не хочеш мене почути. — Прикриваючи очі, обурилась Лада.

— Я чую твій голос. — Серйозно заперечив чоловік. — А хотів би бачити. Доторкнутись.
— Не треба. Не рви мені душу. — Витирала перші сльози, Лада. — Мені й так боляче.

— Поділись зі мною своїм болем, кохана. — Сказав чоловік, тільки-но почув перші схлипування в слухавці. Він міцніше стиснув телефон, майже до хрусту. Йому й самому було боляче.

— Ти наплів Зої про те, що є ліки які зруйнують зв'язок Донора та Реципієнта? — Вирішила змінити тему Лада. Вони вже говорили про це, але ця тема першою виникла в її голові.

— Збрехав трошки. Але не про все. — Зізнався Віктор, але ні граминки не шкодував про те, що їй наговорив, завдяки його невинній брехні вона змогла таки зробити так аби їхній зв’язок було закріплено. А це було йому на руку, боляче втрачати те, що вже мав у руках. І Андрій мав це зрозуміти. Мав відчути це на власній шкурі.

Ділитися подібними планами з Ладою він не хотів. не варто їй знати, як-не-як все встигла прив'язатись до дівчини.

— Навіщо?

— Його інтерес до тебе впав. — Вирішив жартома відповісти Червоний. — Зате ти тепер цілком моя.

— Я серйозно. — Лада не хотіла зізнаватись навіть собі самій, що така розмова з чоловіком від голосу якого її серце пришвидшує ритм, її заспокоює.

— А хто сказав, що я жартую? — Лада почула якийсь шурхіт у слухавці, і поцікавилась:

— Ти там що, ноги на стіл закинув? — Віктор лише засміявся подібній реакції, підтверджуючи здогадки жінки.

— Так, дуже зручно. — Жартував Червоний, пригадуючи коли вони так розмовляли останній раз, спокійно, без страху бути виявленими.

— Не сумніваюсь. — Лада впала спиною на ліжко, розслабляючись.

Між ними повисла тиша. Ніхто не обривав дзвінок, вони так і продовжували слухати дихання один одного, насолоджуючись цими хвилинами. Уявляючи, що між ними немає ніяких перешкод у вигляді Ладиного чоловіка, та того, що вони не були зв’язані.

Істинні пари створювались не на землі, так казала колись Лада. Просто доля над ними пожартувала, подарувавши їх один одному, без можливості навіть доторкнутись. Це було пеклом.

Важко було уявити настільки стійкими вони мали стати аби пережити те, що Донором Лади став його брат. Важко було уявити настільки сильно зненавидів його Віктор.

Та що це дало в результаті? Три зламані життя.

— Вікторе. — Раптом заговорила Лада, порушуючи ту тишу, що вже стала для них рідною.

— Що, кохана? — Ніжно поцікавився Віктор. Йому подобалось так її називати. Це створювало ілюзію ніби вони разом. Ніби нічого не стояло на заваді їхнього кохання. Шкода, що це було лише його бажання.

— Я хотіла тебе попросити, дещо. — Несміливо почала вона. — Не роби так більше, не провокуй його, прошу тебе. Якщо я тобі хоч на краплю дорога. Пообіцяй мені.

— Обіцяю. — Важко видихнув чоловік.

Слова про те, що такого більше не повториться легко зірвались з його вуст, але Червоний знав, що бреше Ладі. Вони обидвоє знали це, однак чути брехню було легше.

Тиша затягувалась.

Прощатись та закінчувати цю коротку розмову не хотів ні один з них, але це було необхідно.

Лада втомлена насиченим днем дрімала, не дійшовши до ванної кімнати. Так і продовжувала лежати на ліжку тримаючи в руці телефон, який зберігав тепло від розмови з ним, поринаючи в мрії, яким не суджено було здійснитись.