Твої очі - Валерія Оквітань

— Що скажете? Тільки не треба мені говорити те, що говорили при Зої. Не повірю. — Лікар зніяковіло витер піт з лобу, переводячи подих, і радісно помітив, що до них підійшла дружина Андрія. Бо залишатись з ним наодинці в літнього чоловіка не було ніякого бажання.

— Ситуація нестандартна. Те, що вона так реагує це нормально. Кожен Реципієнт на підсвідомому рівні боїться втратити свого Донора. — Лада глянула на Андрія, ніби підтверджуючи слова немолодого чоловіка. — І все було б добре, якби ви не сказали про те, що вона відчуває запах вашої дружини. Точніше, що він її дратує.

Якщо жінку й здивували слова лікаря, то виду вона не подала, продовжувала слухати його, аби знати, чим вона могла б допомогти цій дівчині. Навіть якщо для цього потрібно було не потрапляти їй на очі деякий час, то це найменше, чим би вона могла допомогти.

— Що це означає? — Насупився Андрій.

— Це може бути психологічною реакцією на те, що вона займає важливе місце у твоєму житті. — Лікар зняв свої окуляри, протираючи їх невеличкою серветкою. — Зоя на підсвідомому рівні бореться за своє місце, свою роль у твоєму житті. Це поєднання фізичної та емоційної реакції.

Андрій поглянув на Ладу, задумливо потираючи бороду приймаючи якесь рішення для себе.

— Що ми повинні зробити? — Раптом запитала жінка, заповнюючи тишу, що повисла між ними.

— Уникнути будь-якого контакту з вами, люба. — Ніяково відповів лікар, звертаючись до Лади.

— Інших шляхів немає? Заспокійливі там, ще якісь препарати, я ж не знаю. Подавлювачі? — Сердито запитав Андрій.

— На жаль. Якщо ми будемо використовувати подавлювачі, то якщо їх прийматиме лише Лада то ефекту не буде ніякого. — Потиснув він плечима. — А давати такі препарати молодій дівчині, яка тільки-тільки почала проходити етап дорослішання - неправильно. Ми не знаємо, як відреагує її організм. Я перевірю її кров, і як тільки буде готовий результат я вам повідомлю. На все добре, молоді люди. — Поспішаючи чоловік вийшов з будинку, залишаючи подружжя наодинці.

— Подавлювачі? Ти серйозно? Що вона тобі сказала? — Збуджено повернулась до чоловіка Лада, хапаючи його за рукав.

— Нічого. А що таке, я хоча б шукаю якісь шляхи. Хіба ти не тим самим ділом займаєшся? — Похитав той головою, м’яко прибираючи руку з захвату жінки.

— Як це нічого? Я бачила, як ви обіймались, ти це називаєш нічого? — ігноруючи його останні слова, запитала Лада.

— Невже і ти ревнуєш, кохана? — Іронічно запитав в неї Чорний, піднімаючи одну брову догори.

— Та Боже збав. — Сміливо заявила вона. — Нема мені чого робити. Я за Зою хвилююсь. Боюсь, щоб ти її не скривдив.

Андрій лише хмикнув на заяву дружини, відвертаючись від неї він направився назад до Зої. Кривдити дівчину не входило його плани. Тим паче сама Зоя не дать себе скривдити. Яким би ягнятком вона не прикидалась, та стержень в цієї панянки таки був. Йому залишалося лише підтримати її, дати відчуття безпеки, і вона б розправила свої крила.

Єдине, чого боявся чоловік, так це те, щоб в них не вийшло точно так само, як і з Ладою. Одне лише тішило, дівчина не була закохана в іншого, але і в нього також.

— Я б на твоєму місці за іншого б переживав. — Через плече крикнув їй Андрій, зупиняючись біля самих дверей.

— Про що ти?

— Віктору сьогодні добряче дісталось. Хоча й у нього удар непоганий. — Торкаючись до свого носа, мовив Андрій, і залишив жінку одну в коридорі.