Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Відмовитись від прогулянки мені не дозволили. Напевно, якби я сама не вдягла назад пальто, на якому не знайшлося навіть найменших слідів від падіння, то адамір сам мене, як дитину, би в нього вдягнув. Всі мої заперечення вщент розбивалися об його непробивні аргументи.

– Але ж вам може повідомлення прийти від цього… Фалькара, – згадала я навіть почуте від Жозелін ім'я.

− Талогіт при мені, − Рок при цьому показав на своє вухо, і я справді помітила за ним дивну довгасту чорну штуку, що обігнула вушну раковину.

Ага, значить егіт вчить, а талогіт то засіб зв'язку.

− Може, краще справді завтра? − спробувала я ще раз відкрутитися, коли мене за руку вивели з кімнати.

− Мія, тобі й дитині потрібне свіже повітря, − безапеляційно заявив мені чоловік, обійнявши за талію, і повів до тих самих проклятих сходів.

І от ми до них окаянних наближаємось. Й мене починає відчутно так трясти. І що ближче, то сильніше. А коли зупиняємось на верхній сходинці, я, не витримавши, починаю задкувати. Але хто б мені дозволив?

− Адаміре, я справді сьогодні не хочу. Краще у кімнаті вікна відчиню. І навіть назовні висунуся, щоб повітря було більше.

− Ти настільки боїшся? − цікавиться Рок, навіть не думаючи відпускати мене. От знову стоїть і спостерігає.

– Спогади про те, як я гарно з цих сходинок летіла, ще надто свіжі, – виправдовуюсь, ледве долаючи бажання вирватись та втекти.

– І що тепер із другого поверху взагалі спускатись не будеш? – глузливо жмуриться чоловік.

− Чому ж не буду? Буду. Але не сьогодні. Краще завтра, а ще краще післязавтра, − заявляю йому з демонстративним ентузіазмом, сподіваючись, що мене все-таки відпустять.

У відповідь адамір сміється, хитаючи головою. Підтягує мене ближче. Схиляється до обличчя, майже торкаючись губами губ.

− Закрий очі.

– Навіщо? − не подобається мені ця ідея. От ні на крапельку.

− Міє. Закрий. Очі, – велить тихо, але беззаперечно, і я, сама того не бажаючи, підкоряюся.

Мої губи обпалює короткий поцілунок, змушуючи здивовано ахнути. А наступної миті, скрикнувши від несподіванки, я опиняюся в адаміра на руках. Розплющивши очі, в повному шоку дивлюся на незворушного куарда. А той починає впевнено спускатися тими самими сходами. І тримає мене так легко, невимушено і не напружучись, ніби я й не важу нічого. Хоча, він нас із Жозелін силою волі в повітрі тягав. Що йому я одна?

− Що ви робите? − здавлено цікавлюся, мимоволі обійнявши його за шию.

− Допомагаю тобі спуститись. Не дивись і розслабся. Я тебе точно не впущу.

І ось чому я анітрохи не сумніваюся? Ще пів години тому переконувала себе, що не буду калюжкою розтікатися, а зараз ось млію від відчуття повної захищеності в цих сильних руках. І від його турботи. Хай навіть вона продумана і прагматична. Але ж йому необов'язково це все робити. Необов'язково… Я в повній його владі, як би не засмучував мене такий стан речей. І цей чоловік має достатньо цієї самої влади та сили, щоб не зважати на мої бажання. А він мене на руках носить. І рятує постійно. І... спокушає так тонко, що я не можу чинити опір.

Чому він так подобається мені? Я ж так можу не встояти. А мені не можна. Адже вирішила все для себе. А зараз мої власні аргументи вже не здаються такими важливими. Дурна я, мабуть. Адже не тільки про себе повинна думати. А так хочеться покластися на того, хто сильніший, хто не скривдить.

Несподівано для себе відчуваю, як на очі навертаються сльози. Чи то гормони, чи потрясіння дається взнаки, але зупинити їх не можу.

− Невже все настільки страшно? – трохи здивовано запитує Рок, зупиняючись на середині сходів.

Мотаю заперечно головою і, не в змозі витримати його уважний погляд, ховаю обличчя на чоловічому плечі.

– Ні. Вибачте, це, мабуть, гормони.

Декілька секунд він стоїть, явно роздумуючи над моїми словами, тихо хмикає, потім продовжує спускатися. Сходинки незабаром закінчуються, але мене й не думають ставити на ноги та відпускати. Піднявши голову, я здивовано спостерігаю, як ми минаємо хол, потім повертаємо в один із коридорів, потім в ще один, поки не впираємося в гарні різьблені двері. А ті самі собою відчиняються, знову під явним впливом сили адаміра.

– Ви до цього так часто не демонстрували при мені свої здібності, – зауважую обережно. Адже справді не демонстрував. Крім ментальних, яких неозброєним оком ніяк не побачити.

− Не було потреби, − знизує Рок плечима, переступаючи поріг і виносячи мене в той самий сад, що так вабив мене з вікна.

Двері за нами зачиняються, щік торкається прохолодне осіннє повітря, наповнює легені. Я опускаю повіки, дозволяючи очам звикнути до яскравого денного світла, заодно розмірковуючи над словами адаміра.

− А зараз? − виривається в мене.

− А зараз більше немає потреби при тобі стримуватися, − повідомляє він з незворушним виглядом. І тут же додає зі смішком. – Майже.

Так і хочеться поставити закономірне запитання: «Чому?». Але щось зупиняє мене. Адже він і відповісти може. А я... От не впевнена, що готова почути відповідь. Принаймні зараз. Тому відводжу погляд, закриваючи тему.

Глибоко вдихаю наповнене квітковими ароматами повітря і визнаю, що мені цього справді не вистачало. І неба над головою. І шуму листя в кронах дерев. Сонячного світла. Яскравих барв. Живих. Не за шибкою.

Добре, що адамір мене вмовив... уламав точніше і в добровільно-примусовому порядку... виніс на цю прогулянку.

От ми наче прийшли, а мене, як і раніше, навіть не думають відпускати. Куди він мене тепер несе? Сподіваюся, не в кущі прикопувати за те, що його в ділі бачила?

Доглянута, посипана гравієм доріжка спочатку петляє між рожевих високих кущів і ще якихось квітів, що тішать око пишними білими й персиковими суцвіттями, дрібнішими блакитними, багряним листям і буянням ще безлічі відтінків. А потім вона повертає, і ми опиняємося в тіні живої огорожі, що височить з обох сторін.