Твої очі - Валерія Оквітань

— Що це в біса було? — Жінка звузила очі, напружуючись.

— Правда! — Невимушено знизузала плечима Зоя, і пройшла повз тієї, яку готова була піднести на п’єдестал.

— Зоє, що відбувається? Ти можеш мені нормально пояснити? То ти тікаєш з будинку, в якому тобі нічого не загрожувало, бо вважала, що тебе ледь не в ліжко Андрію підкласти мали. — Лада послідувала за нею, виказуючи своє невдоволення. — А зараз я застаю тебе з ним за поцілунком, після якого ти знову звинувачуєш мене. Тобі не здається, що це занадто?

— Ні, не здається, бо весь цей час, я була в Андрієвого брата. Ти знаєш його, Віктором звуть. Правою рукою якого є мій брат! Скажеш, що не знала про це?

Зоя бачила як зблідло Ладине обличчя, після того, як вона згадала у розмові Віктора, та ні на мить не шкодувала про це.

— Звідки мені було про це знати, по-твоєму, га? — Вона присіла на ліжко до дівчини, так, що вони опинились пліч-о-пліч. — Ми шукали тебе разом з Андрієм. Шукали вдень та вночі, ми і подумати не могли, що ти весь цей час була у нього.

— Для чого? — Розбито запитала Зоя. — Та й взагалі, ми зараз не про мене, а про тебе мову ведемо.

Лада лише міцно стиснула перенісся, розтираючи його. Вона знала, що після їхньої останньої зустрічі з Зоєю, легко вже не буде. Вона бачила, що дівчина їй більше не довіряла. А враховуючи де вона перебувала весь цей час, то вже й не буде. Бо, не знати, що ж їй міг таке розповісти Віктор.

Тому жінка вирішила дотримуватися всім добре відомого правила “Найкращий захист - це напад.”

— Що це було в кімнаті, Зоє? — Як ревнива дружина запитала дівчину Лада.

Хоча такою вона і мала бути.

— Ти від нього, як від вогню жахалась, а тепер цілуєш? Що відбувається?

Насідала на Зою жінка із запитаннями, коли відповіді на перше так і не почула. Дівчина й так знаходилась на межі своєї витримки, а тому вже не витримувала ні морального натиску, ні фізичної втоми.

— Я не знаю, зрозуміло тобі? Я й сама не знаю, що то в біса було! Віктор дав мені таблетки. Він пообіцяв мені, що моя потреба у твоєму чоловікові зникне. А вийшло все навпаки, як бачиш.

Дівчина сховала обличчя в долонях, намагаючись закритись від навколишнього світу.

— Що він зробив? — Приголомшено видихнула жінка, витріщаючись на Зою.

Лада сподівалась почути що завгодно: що він натравив дівчину на подібне, що погрожував, що шантажував, але ніяк не таблетки…

На деякий час в кімнаті повисла тиша. Чутно було лише важкий подих двох жінок, які не знали, що ще варто сказати одна одній.

Одинока настільна лампа лише освітлювала невеликий куточок приміщення, яке ні Зоя, ні Лада так не змогли назвати домом.

— Скажи мені, що це неправда. — Благаючи мовила жінка.

— Не можу. — Сильно потираючи обличчя, відповіла їй дівчина, чий жаль можна було фізично відчути. Він вирував в ній, виривався з кожним її рухом, з кожним подихом, з кожним словом. — Я б хотіла, але не можу.

— Що він тобі дав? — З криком жінка піднялась на ноги, боляче хапаючи дівчина за плечі, та з силою трясучи ними. — Що ти випила? Ти розумієш, що ти твориш, чи ні? — Чередуючи удари, допитувалась вона.

— В сумці. — Прошепотіла дівчина. — Вони в сумці, я їх сховала.

— Скільки ти випила? — Відпустивши дівчину, Лада направилась до її сумки, яку недавно їй купив Чорний.

— Чому ти на мене кричиш? — Не витримавши гнітючої атмосфери, скрикнула Зоя. — Хіба ти не цього хотіла? Позбавитись чоловіка, щоб спокійно жити з коханцем? Вважай я тобі допомагаю наблизитись до мети…

Гучний звук від нанесеного ляпасу заповнив кімнату. Вони обидві не рухались, сердито зиркали одна на одну.

— Що ти верзеш? — Крізь зуби запитала жінка, що не відійшла від слів Зої про таблетки, а тут вона вже встигла знову неприємно здивувати.

— Віктор розповідав мені про вас. — Гидливо говорила дівчина. — Не переживай, я буду вашим піддослідним кроликом. Спочатку я п’ю ці таблеточки, а потім - ти, що б могли бути разом! Хіба не так?

Посмішка Зої зараз була лякаючою. Вона була на межі шаленої.

— Не так! — Сперечалась з нею жінка. — Не знаю, що тобі там розповідав Віктор, але все не так!

— І що навіть Андрія не бажаєш позбутись? — Втихомирюючись запила Зоя, але не без сарказму.

Лада важко вдихнула повітря, розуміючи, що їх все-таки чекає серйозна розмова. А Зоя вагалась, чи варто було це все виливати на жінку, одна по-іншому вона не могла, ця інформація спалила дівчину до тла, не залишивши нічого живого всередині, нічого людського.

Жінка відвернулась від Зої, стала навпроти дверей і мовила:

— Таке без випивки не розповіси, ти зі мною?

Вона вийшла з кімнати не обертаючись до дівчини, бо знала, що та все одно послідує за нею.

На кухні, куди Лада привела Зою нікого не було, хоча зазвичай кухар в цей час готував вечерю. Жінка, знаючи куди йти, направилась до невеликої шафи, де Андрій полюбляв залишати випивку.

Витягнула звідти ром і поставила перед собою на стіл. Лада не соромлячись нікого, відкрутила кришку та відпила напою з горла, не переживаючи, що це не жіночно.

Пити взагалі не жіночно, але кому до неї зараз діло.

Зоя ж стояла навпроти неї, просто спостерігаючи, вона нічого не казала, на раптовий порив жінки. Якщо їй треба випити, то нехай п’є.

— Будеш? — Раптово запитала вона, протягуючи дівчині пляшку, але потім згадала, що і кому пропонує. — А, зачекай, тому не мо…

— Буду, звісно. — Зоя не дала договорити їй, сама ледь не вирвала пляшку з рук. — Маю ж і я спробувати, що ви всі п’єте.

Лада здивувалась від подібного. Дівчинка виросла, це вже не те зашугане дівчисько, яке вона знайшла на мосту. Вона більше не плакала, не благала давати спокій. Вона сміливо йшла на конфлікт, відстоювала себе.

Нехай поки Зоя показувала свій характер лише Ладі, однак жінка була впевнена, скоро вона дасть відпір всім своїм кривдникам.

Цікаво, що відбулось з нею у Віктора, що вона стала змінюватись?

— Будь обережна, не пий одразу багато. — Криво посміхнулась жінка, та повернулась, аби взяти склянки.

— Ти поки розповідай, не відволікайся. — Нагадала їй Зоя в перервах між кашлем від незвичності смаку.

— Не відволікаюсь. — Хмикнула. — Я не знаю, що саме тобі розповідав Віктор, але запевняю тебе половина з того всього сказаного це брехня.

— І навіть те, що перш ніж зустріти Андрія ти була з ним? — Притягуючи до себе наповнену склянку, поцікавилась Зоя.

— Ні, це правда, однак, частково. Ми не зустрічались, а лише товаришували.

— Та ну? — Підняла одну брову Зоя, Чим змусила Ладу ніяковіти.

— Андрія я зустріла випадково, я вже розповідала, до того, я ще не знала, що вони брати. Це сталось, якраз в той момент, коли один з прихвостней, які хотіли догодити Вікторові, потягнув мене в чоловічий туалет. — Лада залпом осушила свій стакан, замовкаючи.. — Повідомили йому про це коли він розмовляв з Андрієм. Хоча, знаючи цих двох, правильніше було б говорити - сварились.

Зоя прикрила свої очі, ховаючи їх фіолетовий відтінок під повіками, стискаючи зуби.

— Що було далі?

— Далі, все як я і говорила, ми дізнались, що Андрій мій донор, а Віктор, так і залишився осторонь, не маючи змоги до мене доторкнутись.

— Ну зараз вам буде легше… — Пробурмотіла Зоя, але Лада вирішила залишити ці слова без уваги.

Жінка знову наповнила їхні склянки, тільки тепер дістала з холодильника закуску, аби їх не одразу розвезло.

— Віктор казав, що кохає тебе… — Не піднімаючи погляду з тарілки, та копирсаючись в столі, сказала Зоя з такою інтонацією, ніби розповідала про щось буденне.

— Я знаю. — Приречено гірко відповіла їй Лада. — Не скажу, що не відчуваю до нього чогось подібного, але…

— Але його почуття з твоїми і поруч не стояли? — Продовжила за неї Зоя?

Вони обидві замовкли, слухаючи дихання один одного. Після сказаного ні одній, здавалося не було, що додати.

— Так. — Зізналась вона.

— Що стосовно Андрія?

Зоя все підганяла Ладу до потрібної їй теми, але жінка ніби спеціально тягнула час. Вони вже добрих півтори години сиділи на цій клятій кухні, але відповідей дівчина так і не почула.

Їй варто було зрозуміти, чи є в неї шанс ослухатись Віктора, чи буде в неї захист, якщо вона це зробить.

— А що Андрій? — Не розуміючи, що від неї хоче почути дівчина, здивувалась Лада.

— Віктор казав, що ви скоро житимете разом. Ти плануєш розлучатись?

Руки жінки затряслись, як тільки вона почула, що саме сказала їй Зоя.

— Він і про таке тобі розповів? — Засміялась Лада. — Що правда? Ти йому щось пообіцяла, інакше, чого б він таким ділився?

— Не відповіси?

— Та, що відповідати. Ми й не жили як чоловік та дружина, лише мучили один одного, ти й сама бачила. З Віктором я не зможу бути, і причини тобі відомі. — Зітхнула Лада. — Та й з Андрієм я не буду, бо він живе нагадування того, що мені доля дала не того брата.

— Я тому тут? — Зоя наблизилась до того моменту, коли він слів жінки залежить її подальше життя.

— Так. Я хотіла, щоб і він дав мені спокій. А якщо ти будеш в нього, то так йому буде краще.

Зоя відчувала як випите, приємним теплом розтікалось по венах, даруючи довгоочікуване розслаблення, знімаючи напругу, яка мучила дівчину останніми днями.

— А ти підступна жінка. — Нетверезо мовила дівчина. — Знайшла своєму чоловікові коханку й тішишся.

Лада засміялась з її слів. Зоя була в дечому права.

Алкоголь і їй розв'язав язика, жінка не планувала говорити їй всього того, що наговорила, але минулого вже не повернеш.

— Чого б мені не тішитись, він зайнятий тобою, ти ним, а я всіх вас пристроїла. — Серйозним тоном, проте заплітаючись промовила Лада.

Зоя витріщилась на неї, не знаючи як сприймати ці слова, вона дивилась то на лице жінки, то на витягнутий палець, що був направлений прямісінько на неї. А потім і зовсім засміялась.

Лада підтримала дівчину, і здавалось, з алкоголем їхня розмова перетекла в мирне русло. Вони обидві сміялись майже до сліз, розуміючи абсурдність останньої фрази.

Вони вже не рахували час, зовсім за нього забула, а тому обидві пропустили той момент коли на кухні їх стало більше.

Один глядач якого не запрошували, дивився на дівчат повним нерозуміння поглядом. Чорний залишив дівчат, коли вони ледь не порвати готові були одна одну, а застав їх обох напідпитку, на його кухні, які цокались склянками.

— Це ще що таке? — Грізно запитав він, звертаючись до них, коли помітив, як легко Зоя похилила келиха, а потім похитнулась.