Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

– Спасибі, Року, – манливі губи зніяковіло посміхаються. Навіщо я стримуюсь? Все одно ж візьму.

Здається, я не хотів її лякати. Але ж трохи познайомити зі своїм голодом можна. Їй сподобається. Я знаю...

Солодка. Яка ж солодка. Це м'яке тіло піді мною, цей тихий стогін. Здивований. Переляканий. Повний бажання. Так, моя смачна дівчинко. Зминаю ротом пухкі губи, смакую їх м'якість, пестячи, прикушуючи й зализуючи. Розсовую і штовхаюсь язиком у ніжну м'якість рота, уявляючи, як вбиватимуся в туге лоно. Мені хочеться її пити. Поглинути без залишку. Присвоїти. Мене заводить те, як красиво вона здається моїй владі. Тремтить. Піддається. Відповідає. Несміливо, майже цнотливо. П'янка до нестями.

Давлю в собі бажання ковзнути рукою з живота нижче, поринути пальцями у вологий жар. Рано. Злякаю. Потрібно відпустити. Поки що.

Розчарований рик теж вдається придушити.

Відриваючись від її рота, злизую з губ медовий смак. І вдивляюсь у затуманені очі. У яких починає з'являтися прозріння.

– Не треба… – шепоче, зіщулившись.

− Тихо, − накриваю губи своїми пальцями. − Ти питала, чим можеш мені віддячити. Я хочу твою енергію замість моєї. Добровільно. Даси?

Блакитні очі обурено примружуються. Закипає вона миттєво. Відвертається від мого дотику, тягне вгору ковдру, змушуючи прибрати руку.

Дозволяю це їй. Цікаво, чи стримає свій несподівано гарячий норов?

Аж тремтить, так її розпирає злістю. Але дівчинці вистачає розуму зважити свої слова. Розуміє, що не варто мене злити. Розумниця. Замість звинувачень та праведного обурення я чую наївне:

− Я не буду з вами спати!

– А я хіба змушую? – примружуюся у відповідь.

Яке дивовижне поєднання – палка, пристрасна і вміє тримати себе в руках.

− А хіба ні? − підтискає губи. Покусані, припухлі. З вогнем грає.

– Ні. Я полюбляю, коли жінка лягає під мене добровільно і з насолодою.

І вона теж так зробить, коли буде готова. А поки що, як стужку, знімемо ще трохи броні, під якою ховається така смачна сутність.

− Тоді я не розумію.

– Я прошу лише про поцілунки, солодка. Ти так щедро ділишся зі мною своєю силою, в обмін на мою, що цього мені буде цілком достатньо.

Поки що.

− Лише поцілунки, Соломіє. Адже це не так страшно, правда? Даси це мені?

Вона хмуриться. Охолонувши, заспокоюється. Думає. В очах побоювання та тривога. І бажання погодитись. Наважиться?

− Ви маєте рацію, не страшно. І якщо це потрібно для того, щоб дати вам цю енергію, то я погоджуюся, – вимовляє нарешті тихо.

І немає в цьому покірності жертви. Вона дійсно хоче мені віддячити, хоч її чомусь і бентежить спосіб. Зважаючи на те, як сильно вона на мене реагує, мені дуже цікаво, в чому причина цього збентеження. Але з цим розберуся пізніше.

− Я дуже радий, Соломіє, − не стримавшись, проводжу пальцем по ніжних губах. − До завтра, солодка. Добраніч.

Дівчина розгублено киває, а я встаю з ліжка. Тілом приємно розливається щедро подарована нею сила. Хтось дуже вдало для мене втратив цю дівчину та свого спадкоємця в її утробі. Я такої помилки точно не зроблю.

Відчуваючи спиною її пильний погляд, прямую до себе. Штовхаю двері, збираючись зробити крок через поріг. І чую тихе:

− Мене всі друзі та близькі звуть Мія, або Соля. На добраніч, Рок.

Мія. Майже як «Моя». Мені подобається.