Твої очі - Валерія Оквітань

— Де я? — Прошепотіла дівчина.

— Вдома. — Голос Сергія здавався дівчині кошмарним сном. Спочатку вона думала, що дійсно спить, бо в кімнаті, в якій вона була суцільна темрява, й роздивитись нічого не було можливим.

— Що? — Різко підвелась Зоя.

Дівчина не розуміла, що відбувалося. В її пам’яті були лише фрагменти картинок, як вона йшла по лісу втікаючи від свої долі. Як її зустрів брат Андрія, якого вона зустрічала в його будинку, знову шалений біль, що наростав з кожною хвилиною все більше і більше, а потім нічого.

— Як ти?

— Як я тебе знайшов? — З награною посмішкою відповів Сергій, зрозумівши, що вона має на увазі. — ТИ сама прийшла в мої руки, хіба не пам’ятаєш?

Дівчина помотала головою, не бажаючи вірити в те, що відбувається. Вона не могла. Ні! Тільки не це.

Її очі забігали по кімнаті, і Зоя зрозуміла, що він не повернув її до їхнього будинку.

— Чому я тут? — Старалась відсунутись подалі від свого кошмару Зоя. — Чому ти тут?

Вона стряслась від страху, бо ще свіжими були спогади про останню зустріч з ним. Те, як вона його поранила навряд чи залишиться безкарним. Сергій умів бути жорстоким, Зоя про це пам’ятала.

Зараз вона злилась на саму себе, що так по-дурному попалась йому.

— Хахаля собі знайшла, га? — Він різко підняв її голову, боляче накручуючи волосся на кулак. — Відповідай.

Його дихання опалило щоки дівчини, а запах алкоголю вдарив в ніс, від чого вона зажмурилась.

— На мене дивись!

Зоя тихо схлипнула, розуміючи, що в теперішньому стані не втече від нього знову.

— Сергію. — Ліниво протягнув Віктор позаду парочки. — Я ж тобі казав не торкатись дівчини.

Чоловік не хотячи відступив від ліжка, притягуючи свої пальці до носа, вдихаючи природний запах дівчини, що залишився на них.

— Вже отямилась, пташка? — Він нахилився ближче до неї, так аби вона могла глянути йому у вічі. — Бачу ліки діють, навіть не смикнулась, коли тебе торкався твій братик.

Нагадування ким вони являються з Сергієм неприємним відчуттям розлилось по тілу Зої, що не залишилось непоміченим.

— Ви повернете мене йому? — тихо запитала дівчина.

— Кому саме? — засміявся Віктор.

Його потішило, що дівчина забула уточнити кого вона боялась більше - Андрія чи свого брата.

— Їм. — Виправилась Зоя.

— Я ще не вирішив. — За спиною невдоволено прокричав Помаранчевий, але Віктор не звернув на нього жодної уваги.

— Тоді чому я тут? — Беземоційно запитала дівчина. Так, їй було страшно.

Страшно знаходитись в одній кімнаті з тим кого вона боялась вже свідоме життя, рівно так само як і зневажала його. Боялась чоловіка, що виблискував навпроти червоною райдужкою. Боялась його брата, від якого намагалась втекти.

Її план порятунку від небажано чоловіка провалився, так і не встигнувши здійснитись.

— Ваш зв’язок з Андрієм так і не був закріплений? — Так просто поцікавився Червоний, ніби це було в природі речей.

Зоя натомість почервоніла, зрозумівши про що він питав, а тому відмовчувалась, не бажаючи йому відповідати.

— Відповідай, спала з ним вже? — Нетерпеливо крикнув Сергій, тим самим лякаючи дівчину. Він походив на божевільного. Хтозна, які думки крутяться в його голові.

Зоя вхопила Віктора за руку і ледь стримуючи сльози промовила:

— Благаю вас, не залишайте мене з ним.

Чоловік дивився то на обличчя дівчини, то на руку, яка лежала на його руці, стискаючи її. І він не бачив ніяких нападів, ніякого сліду болі.

В його голові виникла досить шалена думка, то для того аби він міг бути з дією кого кохав більше всіх на цьому білому світі, їй достатньо було не завершувати зв’язок з донором?

— Благаю вас. — Повторила Зоя.

Вона й сама не знала на що надіялась, коли просила його про таке. Червоні не знають співчуття. Відпустивши його руку вона відкинулась назад на подушку.

— Як так сталось, що він так довго протримався? — Правильно зрозумівши мовчання дівчини у відповідь на його перше запитання, поцікавився знову Віктор.

— Він вважав мене неповнолітньою. — Нарешті зазналась Зоя.

— А ти вже доросла, виходить, так? Коли моя пташка стала дорослою?

—Тиждень тому святкувала день народження, без нас… — Бридко посміхнувся Сергій, відповівши замість Зої.

— Та ти замовкнеш сьогодні, чи ні? — Обурено звернувся до нього Червоний. — В тебе роботи немає, чи що?

— Бос… — Розгублено протягнув Сергій.

— Геть звідси.

Зоя глянула на названого брата, який сердито дивися на неї виходячи з кімнати. Одними губами він прошепотів їй, що їхня розмова ще не закінчена, а тому він до неї ще повернеться.

— От і добре. — Почав Віктор, сідаючи на ліжко, коли за Сергієм закрились двері. — Тепер ми можемо спокійно поговорити, правда ж, пташко.

— Не називайте мене так. — Попросила Зоя, чим розсмішила чоловіка.

— Чому, тобі не подобається?

— Мені не комфортно.

— Зате я помітив, що в моїй присутності тобі досить таки комфортно, я ж маю рацію? — Він нахилив свою голову вправо, заглядаючи дівчині в очі.

Ці фіолетові очі, що так нагадували йому іншу. Мабуть, тому, він так м’яко з нею поводиться, не хоче її налякати. Йому хочеться доторкнутись до неї, до її волосся, але ж і сам розуміє, що на її місці іншу б хотів бачити.

Хотів, щоб вона лежала на його ліжку, її вдихати запах…

Зоя спостерігала за ним, помічаючи дивну поведінку та довгі погляди.

— Не зовсім.

Якщо ця відповідь здивувала Віктора, то він не подав знаку.

— Поговоримо? — Вмостився зручніше чоловік.

— А хіба до цього не було розмов?

— Були, та що вони означали, як нам постійно заважав Сергій.— При згадці про брата дівчина здригнулася. — Боїшся його?

Віктор знав відповідь на це питання, одна чомусь запитав. Напевне для того, аби встановити довірливі відносини з дівчиною. Йому потрібні були її одкровення. Бо від кого ще він міг дізнатись про болючі місця брата, як не від дівчини з якою він жив під одним дахом.

— Боюсь. — Ледь чутно відповіла дівчина.

— Що стало цьому причиною? — Чоловік рукою підпер своє підборіддя, проявляючи зацікавленість в тих словах, які мала сказати Зоя. Правду кажучи, їй було ніяково, така увага з боку Червоного насторожила.

— Для чого вам це знати? Хіба ви не такий самий як він? — Сердито запитала дівчина.

— Ні! Я не закохуюсь у своїх сестричок. — Засміявся Віктор, він не збирався покидати кімнату і залишати її на самоті, він планував розговорити її..

— А хто вам сказав, що він у мене закоханий? Він звичайний збоченець. — З відразою крикнула Зоя.

— Те що він тебе бажає не робить його збоченцем, пташко. — Замотав головою Червоний, так аби хотів висміяти дівчину. — Іноді тіло й господареві не підпорядковується.

— Дуже зручно ви виправдовуєте насилля. — Хмикнула Зоя.

— Ти ще не зрозуміла, що іноді природа зіграє з нами злий жарт? Андрій хіба кращий? — От він і підібрався до головного, не став чекати. Його нетерпіння колись погубить…

— Він не намагався мене згвалтувати. Він добре до мене ставився!

— Справді, — з бережливим здивуванням протягнув чоловік. — Тоді чому ж ти від нього втекла, га?

Але на його питання їй нічого було відповісти, Віктор мав рацію, вона втекла, бо не хотіла бути використаною, хотіла мати свободу. Андрій не був кращим за Сергія.

Хоча, тепер дівчина не могла впевнено про це казати…

— Бачиш, пташко, ти й сама все розумієш. — Продовжив чоловік. — Але я пропоную тобі угоду, як думаєш ми будемо з тобою друзями?

Зоя не розуміла який зиск чоловікові дружити з нею, а тому не могла погодитись на його пропозицію.

— Ваша угода це дружба зі мною? — Обережно, з насторогою, і недовірою поцікавилась дівчина, на що Червоний розсміявся.

— Та ні, я пообіцяю, що ти більше не відчуєш тяги до Андрія, а ти натомість мені допоможеш його підставити.

— А хіба це можливо? Не відчувати потребу в ньому, без …. без… ну ви зрозуміли.

— Без статевого контакту? Ти це мала на увазі. — Продовжував потішатись Зоїною зніяковілістю чоловік.

— Так, — притягнувши прохолодні руки до червоно-гарячих щок.

— От ми і перевіримо, то як?

Дівчина задумалась чи варто їй було в таке встрявати. З одного боку їй і без братерської ворожнечі вистачало пригод в житті. А з іншого Червоний пропонував їй життя без тяги до чоловіка якого вона відверто побоювалась.

— А вам навіщо це?

— Він забрав мою жінку, а я заберу його. І його гідність.

Зоя не чула цієї історії та й хто вона така, аби їй її розповідали. Але в Андрія здається була лише одна дружина. Невже?

— Ви говорите про Ладу? — Раптово здогадалась Зоя.

— Так, про неї.