Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

А ще... пора вже остаточно з'ясувати, скільки часу мені доведеться провести у нього вдома і в цьому світі. 

– Скажіть, Року. Те, що ви вчора говорили... Що мені зачинено шлях додому. Це без варіантів? – я дуже намагаюся виглядати спокійно, хоч серце й тріпоче вже у горлі.

– Якщо не хочеш померти та вбити свою дитину при зворотному переході, то без варіантів. Тобі треба прийняти той факт, що ти тут… дуже надовго, Соломіє, − вимовляючи це, куард спостерігає за мною з-під напівопущених вій, недбало відкинувшись на спинку крісла.

Ось тільки розслабленість його пози не вводить мене в оману. Чомусь зараз його пильна увага до мене відчувається ще більш хижою, ніж раніше, наче я чимось... підвищила свою цінність.

Тьху, маячня в голову лізе. Здалася я йому...

Але й добрим альтруїстом адамір аж ніяк не виглядає. Тоді чому допомагає мені? Гаразд у лісі врятував. А зараз? Навіщо це все? Компаньйонка, одяг, опіка? У чому його інтерес? От просто так взяв відповідальність за чужу дитину, тільки тому що тепер має її… підживлювати? І за мене також? Слабко віриться.

Але поки я не знаю реалій цього світу, робити висновки зарано. І просити про щось ще, не знаючи, який рахунок мені виставлять, теж не варто поспішати. Про ту ж звістку додому, наприклад. 

Васько, пробач.

А поки що спробую розібратися і знайти хоча б якісь рішення.

− Рок, я хотіла сказати, що дуже вдячна за те, що ви для мене зробили вчора... і сьогодні. За те, що дали дах над головою та допомогли. І навіть одягом забезпечили. Скажіть, як я можу віддячити вам? Порадьте, будь ласка, чим би я могла зайнятися, щоб заробляти на себе та свою дитину? Я готова працювати, і бути утриманкою на вашій шиї точно не збираюся.

У міру моєї промови його брови здивовано повзуть угору.

– Роботу? У твоєму стані? – недовірливо уточнює чоловік. І в його голосі з'являються неприховані сталеві нотки.

– Мій стан не є приводом чекати, що мої проблеми вирішуватиме хтось інший, – зітхнувши, знизую плечима. – То ви порадите? Не уявляю, що я могла б робити в чужому світі, але, може, знайдеться для мене хоч якась справа, яка мені під силу?

А ось тепер я зовсім не розумію, чому він злиться? Адже злиться. Навіть жовна на обличчі здіймаються, і чорні очі спалахують так, що дивитися страшно.

– Соломія… – різко починає Рок, ніби збирається нагримати на мене. Але тут же веде головою, суворо стиснувши губи, і, за мить, продовжує вже значно м'якше: – Ні про яку роботу не може йти мови… поки що. Ти ще занадто слабка, як і твоя дитина. Абсолютно нічого не знаєш про наш світ, наші закони та порядки. Спершу одужай. Сьогодні тебе відвідає лікар і обстежить ретельніше ваш з дитиною стан. Жозелін має завдання допомогти тобі освоїтися. Вона розповість усе, що ти маєш знати про Ільмондар в цілому та імперію Занагар зокрема. До розмови про те, чим тобі зайнятися у цьому світі, повернемося пізніше.

– Але… – ошелешено видихаю я.

– Жодних «але», – безапеляційно перебиває мене на півслові адамір. − Ти ж хотіла звернутися по допомогу до влади? Вважай, що ти її отримала. На території мого даріату саме я найвища влада. А ти під моєю опікою. На цьому все. А зараз іди сюди. Будемо ставити блок.

Ошелешено моргнувши, я спостерігаю, як він підіймається і простягає мені руку. Цілковито впевнений, що його наказ буде виконано. Ну-у-у… я сама ж попросила, так. Нерозумно тепер давати задню, хоч і страшнувато вже якось.

А стосовно роботи та всієї цієї допомоги я ще обов'язково відстою свою позицію. Але спочатку справді здобуду більше інформації, щоб підходити до питання конструктивніше. Зараз же не бачу сенсу затримувати адаміра порожніми суперечками. Тому вкладаю в його долоню свою і теж підіймаюся, щоб завмерти віч-на-віч.

– Подивися на мене, – м’яко велить оксамитовим голосом.

Слухняно підіймаю голову і зустрічаюся поглядом з чорними очима.

Тієї ж миті адамір бере в долоні моє обличчя, так що відвернутися я вже не зможу.

І чому він постійно намагається доторкнутися до мене? Це якось... збиває з пантелику. І хвилює, ніде правду діти.

– Зараз дуже важливо, щоб ти щиро і добровільно погодилася на моє втручання. Тоді це пройде для тебе без жодних наслідків.

– А які можуть бути наслідки? – с недопустимим запізненням питаю я у чоловіка.

Ох, необачно себе ведеш, Солько. Спершу просиш, і лише потім про наслідки питаєш. 

− Мігрень, сонливість, слабкість… − з іронічною посмішкою перераховує він. − Але ж ми обійдемося без цього, правда?

Я розгублено киваю, потопаючи в чорних прірвах його очей, втрачаючи орієнтацію у просторі та часі.

− Ось так, дівчинко, − пробігає моїми венами тепло його гіпнотичного голосу. − Мені дуже подобається, коли ти слухняна. Впусти мене… у свій розум.

Навіть якби я хотіла чинити йому опір, все одно б не змогла. Щось незрозуміле змушує мене вірити цьому чоловікові, довіряти. І зараз, коли моя свідомість розчиняється в його погляді, коли від оксамитових з легкою хрипотою інтонацій, все всередині тремтить, відгукуючись, я, здається, відчуваю, як виникає між нами якийсь дивний зв’язок, що дарує почуття повної захищеності, але водночас і трохи лякає. Та це відчуття промайнувши зникає, як і інші думки.

Моя свідомість ніби перезавантажується.

І наступне, що я відчуваю, це м'якість подушок на дивані, куди мене майже несвідому укладає Рок.

– Що… – сіпаюся я в його руках.

− Тихо, просто полеж, поки прийдеш до тями, − велить чоловік, перехоплюючи мої зап'ястя. − Все пройшло добре. Тепер твої думки ніхто не зможе прочитати.

– Навіть ви? – недовірливо перепитую в нього.

– Для себе я залишив лазівку, – хитро усміхається адамір. – Я зможу це робити з твого дозволу.

Щось у всьому цьому не сходиться. Якщо захотів і зміг залишити лазівку, то міг залишити мій розум для себе доступним. І навіть міг мені про це не казати, я б не відчула різниці. Навіщо йому ці складнощі?