Твої очі - Валерія Оквітань

— Що це в біса було? — Розлючено запитав Андрій своїх гостей.

Яків Федорович зреагував першим: — Не варто так хвилюватися, ми лише проводили урок.

— Урок? — Злісно протягнув чоловік, потираючи своє підборіддя. — Хіба я плачу вам за такі заняття?

— Андрію, не сердись, будь ласка. — Попросила його Лада, яка мовчки спостерігала за його роздратованістю.

— Не сердись? — Повернувся до неї чоловік. — Ти ж знаєш, що я відчуваю кожне її почуття. Ти знаєш, що я налаштований на неї як радар. І ти мені зараз кажеш заспокоїтись?

— Я розумію.

— Не розумієш! — Крикнув на неї Андрій.

— Пане, я прошу вибачення, але це ваша дружина… — Яків Федорович не встиг договорити, як його одразу перебив чоловік.

— Дружина, аякже. На сьогодні уроки закінчені. — Яків Федорович зніяковіло закрутився в пошуках своїх речей. Він був чоловіком розумним, а отже розумів, що сімейну пару варто залишити наодинці.

Попрощавшись з ними він покинув кімнату, а згодом і сам будинок. Та щось йому все ж не давало спокою. Раз за разом він думками повертався до тієї молодої дівчини. Її дивна реакція бентежила його.

— Чому ти тут? — Запитав Андрій, повертаючись до своєї дружини, як тільки переконався, що вчитель пішов.

— Я хотіла впевнитись, що з нею все добре.

— Впевнилась?

Жінка стояла опустивши голову додолу. Вона й сама не знала чому прийшла до їхнього будинку. Вона бачила, як діє на Андрія ця дівчина.

— А тепер правду. — Він різко підійшов до Лади, схопивши її за горло. — Як би я тебе не любив, та я не вірю твоїм словам. Я відчуваю тебе й досі, як би ти не старалась.

Він міцно тримав її, не даючи зробити вдих.

— Хотіла впевнитись, що я її скривдив, так ти хотіла сказати? Ти ж й досі вважаєш мене безжальним монстром.

Чоловік відпустив свою дружину, аби та могла віддихатись. Він відчував всю ту мерзенність та огиду, яку вона відчувала до нього. Це було неприємно. Він постарався відійти від неї на безпечну відстань. Та хай що він би не робив, але вона нікуди не дінеться.

— Я лише хотіла… — Почала виправдовуватись Лада. — Вона мені теж дорога.

— Від коли це? — Гаркнув чоловік. — Ти знаєш це дівчисько всього нічого. І раптом вона стала тобі дорога. Не сміши мене Ладо.

Жінка схопила свою сумку, яку випустила з рук, коли її чоловік її намагався придушити, та наблизилась до Андрія. Вона поклала руку йому на груди, там де билось серце.

— Я знаю, що ти не монстр. — Тихо прошепотіла вона. — Я знаю, що тобі зараз важко. Але їй також важко. Вона на відміну від тебе й досі не зрозуміла, що коїться з її організмом.

— Що ви їй розповіли, що викликало таку реакцію? — Втомлено запитав чоловік, він і досі відчував відлуння того болю і страху, який на собі перенесла дівчина.

А тепер і Лада. Цих жінок тепер двоє, Його ресурс також не безмежний. В одному Лада була таки права, їм варто таки щось робити з дівчиною, інакше станеться неминуче.

— Про фізичний контакт.

— То й що? — Не зрозумів чоловік. — Їй неодноразово говорилось про фізичний контакт.

Лада багатозначно глянула на чоловіка, натякаючи про що конкретно малось на увазі під фразою “фізичний контакт”.

— Ти ж знаєш яким чином вона опинилась в мене. Точніше, через що. Скоріше за все вона подумала, що ми хочемо її використати таким же чином.

— Господи. — Андрій потер долонями обличчя. Він так втомився. Йому б відпочити, а не панькатися з дітьми.

Лада підійшла до нього ближча, між ними не залишилось й міліметра.

— Не торкайся. — Вимучено сказав чоловік, тяжко видихаючи. — Мені боляче, коли ти поруч. Твоя жага до самознищення скоро й мене поглине.

— Вибач. — Жінка зробила кілька кроків назад.

Вона оглянулась навкруги, помічаючи, що Андрій не став селити дівчину у її кімнату, а виділив окрему, яка була передбачена для гостей.

— Їй варто звикати до тебе. Рано чи пізно це станеться, хай як би ти опирався. Краще, нехай вона тобі довірятиме, аніж боятиметься все життя.

— Ти не покращуєш ситуацію. — Чоловік розвернувшись, не бажаючи продовжувати цю безглузду розмову, вийшов з кімнати дівчини.

Він не може довго боротись з собою, з Ладою, з Зоєю, йому варто обрати один фронт.

Спустившись на перший поверх, чоловік вирішив взяти для Зої щось перекусити, бажано те, що багате на глюкозу. Враховуючи смакові уподобання дівчини, він вибрав шоколадний батончик.

Самопочуття її від такого перекусу не зміниться, але все ж краще, аніж сидіти голодною.

Увійшов він до свого кабінету впевненою ходою, випромінюючи силу, та владу, та ні перед ким було хизуватись.

Зоя не те сиділа, не те лежала на маленькому диванчику, який служив чоловіку місцем для відпочинку, під час роботи.

Ноги Зоя міцно обняла руками, а на них поклала голову. Дівчина розкачувалась зі сторони в сторону, щось шепотячи собі під носа.

Така картина не потішила Андрія, але він і так знав, що почуває себе дівчина кепсько. Згодом, і вона відчуватиме його так само чітко як і він її. Але це буде згодом. Доти варто було зробити лише одне, дати цьому згодом відбутися, і не згубити дівчину.

Зоя підняла свій заплаканий погляд на чоловіка, і знову сльози з ще більшою силою потекли по її рум’яним щокам.

— Не підходьте. — Хрипким голосом сказало йому вона.

— Я нічого тобі не зроблю, заспокойся, будь ласка. — Андрій виставив одну руку вперед.

— Мені вже повідомили, як ви нічого мені не зробите.

Чоловік стиснув губи, визнаючи провину. Але це не було його бажанням, така вже доля всіх Фіолетових.

— То от що тебе налякало? — Він мусив прокинутися дурником, вдаючи ніби нічого не знає, аби вона поділилась з ними всім що коїться на душі. Всіма думками, що рояться в її голові.

Він хотів це знати.

Підійшовши ближче до дивану, Андрій присів навпочіпки біля неї, спостерігаючи, як судомно дівчина, відсовувалась від нього.

— Зоє. — Чорни погладив її по голові. — Глянь на мене.

Лагідний тон, тихі слова, та Зоя все ж його почула, вона повернула голову до нього.

— Я нічого не робитиму, чуєш мене? Ніяким чином тебе не скривджу. Хіба за всі ці дні, ти ще не впевнилась? — Він заглядав її у вічі, шукаючи там розуміння.

Чорний відчував себе ганчіркою, об яку зараз витирають ноги. Але з цією дитиною треба обережно. Її варто не злякати.

Десь там в глибині душі він розумів, що це не насмішка долі, не помилка природи. Те, що Зоя трапилась на його шляху, не було дивним збігом обставин.

То може хоч її він не втратить?

Ці думки змушували чоловіка діяти ніжно, проте з натиском. Він направляв її так, як потрібно було.

З Ладою прив'язаність була іншою. Там вони обидва наробили помилок. А хто в молодості їх не робить? З Зоєю все інакше, він відчуває її гостріше. Ввесь її біль - його, все її горе - його, бо поки щастя він не відчув.

— Простягни мені свою руку. — Тихо попросив він.

Дівчина з острахом виконала його прохання, проте слідкувала за кожним його рухом.

— Ти розповіси мені? — Він ніжно гладив її пальці, заспокоюючи.

— Я боюсь. — Тихо зізналась дівчина.

— Чого саме?

— Що ви зробите те що він не зробив… — Сльози знову покотись по її щокам, але цього разу, дівчина поспішила їх витерти. — Мені буде боляче.

На останніх словах, Андрій підняв її долоні до свого рота, легко цілуючи.

— Не зроблю.

Зоя розбито посміхнулася чоловіку, всі своїм єством показуючи, що його слова на неї не подіяли.

— Він теж так казав…

— Твій брат? — Зоя здивовано глянула на Андрія, дивуючись його обізнаності

— Ви знаєте? — Андрій кивнув головою, пропускаючи повз вуха знову Зоїне “ви”.

— Лада, так? Це вона розповіла?

— Вона не могла промовчати про таке, погодься. — Чоловік піднявся на ноги, розминаючи їх, та присів на диван поруч з дівчиною.

Повисла пауза між ними двома: Зоя продовжувала мовчати, їх просто нічого було на це відповісти, все одно все вже відомо.

— Хочеш розповісти детальніше? — Раптом запитав Андрій.

— А ви? — Зоя глянула на чоловіка багатозначно, мовляв, хочеш почути від мене правду - говори першим.

— Що ти хочеш почути? — Розслаблена поза, не видавала хвилювання чоловіка.

— Справжню причину чому я опинилась у вашому домі! — Втрачаючи терпіння підказала Зоя Андрієві.

— Зоє, ми ж тобі вже розповідали, твій організм зараз переживає переналаштування. — Закинув голову догори чоловік, відкидаючись на спинку дивану. М У лікарні ми вияснили, що я є твоїм донором. Я потрібен тобі для того, аби цей період пройшов для тебе з найменшими втратами.

— І що, ви такий добрий самарянин, що допоможете незнайомці?

— Ти певне пропустила повз вуха все, що я тобі розповідав. Ти не одна страждаєш. “Ідеальний партнер” це не лише про тебе…

— Тобто, ви також це відчуваєте?

— Впевнений, що до тебе мені ще далеко. — Напружено засміявся чоловік, чим викликав у Зої непорозуміння.

— А як щодо.. Щодо… — Зніяковіло почала дівчина.

— Щодо інтиму? Ти це хотіла спитати? — Підказав чоловік, спостерігаючи за тим, як швидко червоніють щоки Зої.

Їй було соромно про таке питати в стороннього чоловіка, та це те, до чого її підштовхують відколи вона його зустріла.

Андрій набрав побільше повітря до легень, він і сам не знав, що ж їй відповісти.

— Я не сплю з неповнолітніми.

—Ясно.  Але я повнолітня. — Невпевнено протягнула Зоя.

— Надіюсь до цього не дійде. — Він піднявся зі свого місця і продовжив. — Зоє, почуй мене прямо зараз. Я не той хто бажає тобі зла, точно так само, як і Лада. Постарайся зрозуміти.

— Я розумію.

— Ні Зоє, ти вдаєш, але не розумієш. Просто будь обережна, і обдумуй свої дії.

Він глянув на свій годинник, а потім у вікно, замислюючись над чимось своїм.

— Мені варто поїхати, я надіюсь на твою розсудливість. Не роби того, про що можеш пожалкувати.

— Я не збиралась. — Зоя спробувала посперечатись, та красномовний погляд змусив її замовкнути.

— Побачимо. — Видихнув чоловік.

Він залишив Зою знову зі своїми думками, та хай що б вона від нього не почула, це вже не змінить її рішення.

Вона не залишиться тут надовго. Їй лише варто взяти з собою деякі речі.