Твої очі - Валерія Оквітань

Зоя відчувала, як хтось гладить її волосся. Ніжно та повільно. Вона могла сказати, що відчуття як у дитинстві, та вона не знала ніжності в дитинстві.

Дівчина відкрила свої очі і побачила перед собою Андрія, він сидів на її ліжку, дуже близько. У чоловіка були заплющені очі, та все ж він відчув маленькі ворушіння Зої, а тому заговорив до неї.

— Не лякайся. У тебе знову був напад. — Він виглядав втомленим або розлюченим.

Чоловік потирав очі, тяжко видихаючи.

— Тобі вже краще. — Зоя не знала він питав чи просто констатував факти. Та, судячи з його тону, він таки не питав.

— Ви просиділи тут всю ніч? — Стривожено запитала Зоя. Якщо це було так, то їй незручно, що вона принесла цій родині стільки проблем. — Чому тоді я нічого не відчула?

— Бо цього разу дискомфорт був не фізичний.

— Як це розуміти? — Дівчина піднялася на ліктях, що змусило Андрія трохи нахилитись назад.

— Тобі було страшно.

— І це все? Але… — Дівчина не могла підібрати слів, аби запитати те, що роїться в її голові. — Але як ви дізналися?

— Ти вже забула все про що я вчора тобі розповідав? — Не те сердито, не те глузуючи запитав Андрій. — Я тебе відчув, точніше твій поклик.

— Але я не кликала вас. — Здивувалася Зоя.

— Але я відчув. — Просто відповів їй Чорний. Він ближче присунувся до дівчини, спостерігаючи за нею.

— Ви тепер можете читати мої думки? — Налякано глипнула на нього Зоя. Та Андрій лише заливисто засміявся, закидуючи голову догори. Дівчині було ніяково з такої реакції чоловіка, вона відчувала себе маленькою дівчинкою, з якої глузують старші.

— Ні, господи, ні, Зоє, я не можу читати твої думки. — Продовжував сміятись чоловік. — Та я можу відчувати твій біль, твій сум, твою радість…

— Тому раджу думати двічі, перед тим, як щось робити, надіюсь ти мене зрозуміла? — Андрій раптово став серйозним, його погляд не виражав нічого доброго. Принаймні для Зої.

— Про що ви?

— Я про самогубство, дівчино. Я про самогубство. Досить з мене однієї претендентки. — Зої були незрозумілі ці слова.

— У вас…

— Поки що ні. — Чоловік перебив її, не давши закінчити запитання. здавалося він таки читає її думки. Але він дав зрозуміти їй, що продовжувати цю тему, він не бажає.

Чорний вийшов з її кімнати, наостанок попередивши, що панькатися з нею не буде, і сьогодні їй таки варто їсти вчасно.

По обіді в кімнату до Зої зайшла хатня робітниця Чорного. Вона була сіроокою жінкою якій на вигляд було за п’ятдесят. Жінка протягнула Зої мобільний телефон, та сказала, що на тому кінці її вже чекає пані Лада.

— Алло. — Несміливо сказала Зоя.

— Привіт, ну як ти? — Швидко прощебетала Лада.

Зоя зраділа її дзвінку, проте не знала про що поговорити з жінкою.

— У мене все добре.

— Андрій тебе не ображає? — Тон жінки трохи змінився.

— Та ні. — Зоя злегка пожала плечима, як ніби Лада її бачила. — Зовсім ні.

— Це добре. — Дівчина почула, як лада полегшено видихнула в слухавку. — Знаєш, я домовилася з вчителем, який навчав ще мене, він сьогодні має приїхати до тебе.

— Дякую. — Вражено застигла Зоя, вона не знала, що й сказати, це було так… так дивовижно. — Але не потрібно було.

— Не верзи дурниць, звісно потрібно було. Тобі варто навчитися багатьом речам. Він пояснить тобі про все на світі. — Захоплено розповідала їй Лада.

— І я зможу більше дізнатися про всі касти?

Лада шмигнула.

— То тебе це тривожить? Тривожить каста Андрія? — Вже тихіше запитала жінка.

Зої стало ніяково, що її так швидко розкусили. Вона стала ходити по кімнаті, не в змозі знайти для себе зручного куточка.

— Не те щоб мене цікавила конкретно його каста. Скоріше, те, до якої все ж таки я відношусь. — Зоя стала одразу ж виправдовуватись. Та приклала долоні до своїх червонястих щок.

— Так, він зможе пояснити тобі все детально.

— Ладо, я навіть не знаю, як вам дякувати.

Зоя почула як позаду неї хтось прокашлявся. Вона злякано повернулася, але чоловік якого вона бачила вперше, приклав пальця до губ, показуючи дівчині не говорити ні слова.

— Зоє… — Лада намагалася почути відповідь, та дівчина послушно мовчала. — Ти мене чуєш, Зоє, з тобою все гаразд? Зоє?

Жінка поклала слухавку, а Зоя так і продовжила витріщатися на чоловіка, який був схожий на Чорного.

Однак, було в цього чоловіка щось, що відрізняло його від Андрія. В нього були Червоні очі.

Він був з касти Червоних. Тут у її кімнаті прямісінько перед нею стояв Червоний. Дівчина була в заціпенінні і не могла й слова вимовити.

— Привіт. — Всміхнувся їй незнайомець. Він нього повіяло холодом. Все тіло дівчини вкрилося мурашками. Чоловік ближче підходив до неї, натомість Зоя все далі відходила від нього.

— Що це тут за пташка така?

Дівчина старалася збільшити дистанцію між ними. Їй було страшно. Вона не знача чого можна від нього очікувати.

Та раптом, все стало не важливим, коли чоловік з червоними очима схопив її за руку. Вона відчула ніби її тіло ошпарили окропом. Їй невимовно боляче. Дівчина бачила, як розширились зіниці в чоловіка. Його здивувала така реакція.

Чоловік намагався стряхнути дівчину, аби привести її до тями, та цим робив лише гірше. Ноги її не тримали, а тому вона впала на підлогу, не в змозі вдихнути. Їй доводилось лише терпіти біль, не в змозі собі допомогти.

Відкинув його Андрій, який задихавшись схилився над Зоєю. Чоловік відчував, що коїться щось недобре, але ніяк не був готовий зустрітися зі своїм братом в кімнаті своєї підопічної.

— Ти що тут робиш. — Сердито запитав він.

— Знайомлюсь з черговою твоєю іграшкою. Та, певне, ця в тебе зламана. — Бридко мовив той, піднімаючись з колін.

— Зоє, я тут, все добре, слухай мене. — Голос Андрія виводив дівчину з незрозумілого їй стану. Його помірні погладжування, здавалося, допомагали привести її до норми. Принаймні, її тіло не горіло. А всі відчуття поверталися до реальності.

— Я не хотіла. — Ледь прохрипіла Зоя.

— Я знаю, знаю, маленька. — Тихо шепотів їй на вухо Чорний.

Чоловік вигнав брата з кімнати Зої, наказавши йому чекати в кабінеті.

— Він теж не винен, він просто доторкнувся, він не знав, що я так відреагую. — Дівчина захищала, від рук якого сама ж і постраждала.

— Знав, Зоє, він все знав. Він бачив твої очі. — Сердито прошепотів чоловік.

— Він схожий на тебе. — Втомившись від болю Зоя не помітила, що перейшла на “ти”. Їй в той момент було байдуже, аби лише він продовжував говорити з нею.

Андрія, чесно кажучи, теж трусило. Чи то від злості, чи то від переживань він і сам не знаю. Не мав поки відповідей.

Та коли йому зателефонувала Лада, він, не дивлячись, що й так направлявся додому, але прискорився, аби швидше переконатися в тому, що все під контролем.

Та подібне він, як би не старався не міг контролювати.

Звідки ж йому було знати, що Віктор з’явиться сьогодні в нього. Але ж цьому покидьку ніхто не авторитет. Навіть він сам.

Андрій не стямився, коли відчув, що Зоя гладила його по плечах. Він з подивом глянув на дівчину. Вона лежала на його руках, з примруженими очима, майже не дивилася на нього, на лобі в неї виступив піт, а шкіра почервоніла.

Він і сам відчував її біль, та зараз все відчувалось гостріше.

Лада була права, довго він опиратися не зможе.

Чорний лише підняв голову догори, глибоко вдихаючи.

— Певне, доведеться брати роботу додому. — Обурено прошепотів він.

— Лада найняла мені вчителя. — Тихо сказала Зоя, змінюючи тему.

— Я знаю, мені доведеться йому платити. — Спробував пожартувати чоловік піднімаючи Зою, для того, аби підвести її до ліжка.

— Вибачте.

— Перестань за все перепрошувати. Якщо Лада вирішила, що тобі необхідно вчитись, отже так і є. — Відмахнувся Андрій.

— Ви її кохаєте. — Майже в напівсні сказала Зоя.

Така відвертість здивувала чоловіка. Він лише посміхнувся, та стер з її лоба піт.

— Кохаю. — Просто відповів їй.

— Я теж.

— Теж її кохаєш? — Запитав Андрій, користуючись ситуацією.

— Хочу, щоб мене так кохали.

Ці слова вразили Андрія. Звісно кожна жива істота хоче, аби її любили, проте так відверто про таке бажання мало хто може говорити.

Може й добре, що дівчина погано розуміє реальність.

Чоловік нагнувся, доторкнувся губами до її лоба. Лише доторкнувся, не поцілував, і вийшов з кімнати дівчини, попутно закриваючи двері.

На нього чекає серйозна розмова. Їй нідочого її чути. Зої варто відпочити.

***

— Що ти тут робиш? — Повторив своє запитання Чорний.

— Прийшов передати вітання.

— Скажи Вітольду, що мені байдуже на його слова. Він буде покараний і я особисто в цьому переконаюсь.

— Лада не проти твої лялечок? — Змінив тему чоловік.

— Ти передав вітання, почув відповідь, інше тебе хвилювати не повинно. Забирайся геть з мого будинку.

— Віктор піднявся зі шкіряного крісла, відсалютував чоловіку, і вийшов.

Андрій опустив голову на зціплені руки на столі, розуміючи, що Віктор повернеться, і йому варто було бути готовим до цієї зустрічі.

Варто вберегти Ладу та Зою від зустрічі з його братом.