Один тиждень і назавжди - Alina Pero

Понеділок почався із сонячного ранку. Марта розплющила очі, намагаючись згадати, чому в неї таке дивне передчуття.
Потім вона глянула на телефон.
[08:07] Олексій: “Готова до тижня змін?”
Вона скривилася.
"О, Господи. Це справді відбувається."
[08:08] Марта: “А що, вже почалося?”
[08:09] Олексій: “Я заїду через 20 хвилин. Одягайся зручно.”
Вона закотила очі.
[08:10] Марта: “А якщо я не хочу?”
[08:11] Олексій: “Значить, дарма погоджувалася.”
Марта видихнула.
"І чому я взагалі сказала “так”? А, точно. Бо цей чоловік має якийсь дивний талант змушувати мене робити дурниці."
Швидко прийнявши душ і натягнувши джинси, білу футболку та легку куртку, вона вийшла надвір рівно через двадцять хвилин.
Чорний позашляховик уже чекав.
Вона сіла в машину, скептично поглянувши на Олексія.
— Ти завжди такий пунктуальний?
— Усе життя, — відповів він, рушаючи з місця.
— І куди ми їдемо?
— Терпіння, Марто. Це сюрприз.
Вона закотила очі.
— Ну, звичайно.
*****
Коли вони зупинилися біля входу на іподром, Марта мало не поперхнулася повітрям.
— Серйозно?! — вирячилася вона на табличку.
— Абсолютно, — спокійно відповів Олексій.
— Я ніколи не їздила верхи.
— Ось і добре. Значить, навчишся.
Вона перехрестила руки на грудях.
— І ти вважаєш, що посадити мене на коня – це частина “тижня змін”?
— Так. Бо це вихід із зони комфорту.
Марта фиркнула.
— А якщо я впаду?
— Піднімешся.
— А якщо зламаю ногу?
— Буду носити тебе на руках.
Вона розгублено кліпнула.
— Це був жарт чи ти серйозно?
Олексій усміхнувся.
— А як ти думаєш?
Марта проігнорувала цей вираз обличчя й пішла за ним.
*****
За десять хвилин вона вже стояла біля чорного жеребця на прізвисько Буревій.
Тренер терпляче пояснював основи, а Олексій спостерігав, схрестивши руки на грудях.
— Ну що, готова? — запитав він.
Марта підозріло глянула на нього.
— А тобі не здається, що це схоже на спробу мене підставити?
— Чому?
— Бо ти стоїш отак спокійно, насолоджуючись моментом, а я нервую, ніби зараз лечу в небеса.
Олексій засміявся.
— Марто, ти  на коні, а не в літаку.
— Різниці поки що не бачу, — пробурмотіла вона.
Жеребець зробив кілька кроків, і Марта напружилася.
— Розслабся, — сказав Олексій. — Він відчуває твій страх.
— А що, ти тепер ще й кінний психолог?
— Ні, просто логічно мислю.
Марта закотила очі, але глибоко вдихнула й спробувала заспокоїтися.
Через кілька хвилин вона вже відчувала, як її тіло звикає до руху тварини.
Це було… страшно. Але водночас дивно приємно.
Олексій підійшов ближче.
— Бачиш? А ти боялася.
Марта кинула на нього погляд.
— Ще не факт, що не впаду.
— Але тепер ти принаймні спробувала.
Вона усміхнулася.
І цього разу її усмішка була справжньою.