Один тиждень і назавжди - Alina Pero

Осіннє повітря пахло мокрим листям. Вересень уже огортав місто дощовими завісами, розмиваючи фарби вечора. Марта бігла вулицею, не зупиняючись, не розбираючи дороги. Дощ змішувався зі сльозами, розчиняючи біль, що розривав груди.
Вона щойно побачила свого хлопця з найкращою подругою. Картина, яка ще годину тому здалася б неможливою, тепер нестерпно яскраво відбивалася в її пам’яті. Марта відчувала, як усе навколо стискається, а світ втрачає сенс.
— Чому я така дурна?.. — пробурмотіла вона, навіть не усвідомлюючи, що говорить уголос.
Вона бігла, не звертаючи уваги на світлофори, поки не зойкнула від яскравого спалаху фар. Автомобіль мчав прямо на неї.
— Стій! — різкий чоловічий голос прорізав дощовий гул.
Раптом чиясь сильна рука рвучко відтягнула її назад. Марта впала на тротуар, хапаючи ротом повітря, а машина загальмувала в лічених сантиметрах від зебри.
— Ти що, жити втомилася? — незнайомець нахилився до неї.
Вона повільно підняла голову. Перед нею стояв високий чоловік із темним волоссям і проникливим поглядом. Очі його були холодні, але в голосі відчувалася не злість, а... роздратована турбота?
— Я… я не… — Марта задихалася, намагаючись заспокоїти серце, що шалено гупало в грудях.
Чоловік зітхнув і потер перенісся.
— Не варто бігти на червоне, навіть якщо тобі хочеться втекти від усього.
Він глянув на її змерзле, мокре обличчя, щось коротко пробурчав собі під ніс і вже збирався йти, але зупинився.
— Де ти живеш?
— Що?.. — Марта моргнула, не розуміючи.
— Живеш. Де? — повторив він, дивлячись прямо в її розширені очі.
— Це не… не має значення.
— Має, якщо ти зараз знову кинешся під машину.
Марта скривилася. Він говорив так, ніби вона була безвідповідальною дитиною.
— Я не збиралася…
— Ну так, бо тебе зупинили.
Вона закусила губу. Його тон дратував, але водночас щось у ньому змушувало дослухатися.
— Я в порядку, — видихнула Марта, підводячись.
Чоловік оцінююче провів по ній поглядом, ніби вирішував, чи правда це.
— Сподіваюся.
Він відвернувся і пішов до свого чорного позашхльовика. Марта провела його поглядом, усе ще намагаючись збагнути, що тільки-но сталося. Але перш ніж він зачинив дверцята машини, чоловік озирнувся й додав:
— І не роби більше дурниць.
Вона лишилася стояти посеред вулиці, дивлячись йому вслід. Її серце вже не стукало в істериці, але слова незнайомця чомусь запам’яталися.
"Не роби більше дурниць..."
Але чому це прозвучало так, ніби він знає її краще, ніж вона сама?