Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова

- Тобі час повертатися до дітей, - сказав він. - Можеш іти назад до ліфта. Охорона тебе відвезе назад. І знай, я завжди за тобою наглядаю, у всьому допоможу і підтримаю. Бачиш коробку на дивані?

Повернула голову і тільки тепер побачила невелику прямокутну коробку з логотипом відомого бренду техніки.

- Там телефон, за яким ти завжди зможеш зі мною зв'язатися, - сказав чоловік. - Якщо тобі знадобиться допомога. Будь-яка допомога. Зрозуміла?

- Так.

- Телефонуй, не роздумуючи. Вирішу будь-яке питання.

- Дякую вам, - сказала і взяла коробку. - Але в мене вже є прохання.

- Говори.

- Можу я дізнатися про батька? Хоча б скажіть його ім'я? Серед маминих речей я нічого про нього не знайшла. Але тітка не все зберегла. Думаю, вона могла викинути фотографії або...

- Ні.

- Чому? Він же врятував вас. А ви навіть не хочете, щоб його дочка про нього що-небудь дізналася.

- На все є своя причина, Іро.

- Не розумію, яка причина може бути тут.

- Колись зрозумієш, - відповів він і жорстко наказав: - А тепер - іди. Чи хочеш залишитися тут надовго?

Цього я точно не хотіла. Піднялася і пішла до ліфта, як він наказав. Стискала коробку з телефоном і розуміла, що ніколи ним не скористаюся. Ніяк не хочу бути пов'язаною з цією людиною.

Його слова про сім'ю не виходили з голови всю зворотну дорогу.

Жахливу ціну бандит заплатив за свої кримінальні справи. Але так і буває в житті. За все доводиться платити.

Я видихнула, тільки коли переступила поріг квартири і переконалася, що з моїми малюками все гаразд.

Пролунав якийсь незвичний звук. Мелодійний. Дзвінкий.

Я обернулася і подивилася на коробку, яку кинула на комоді в коридорі. Довелося відкрити її. На екрані телефону висвітилося нове повідомлення.

"Пам'ятай, ти завжди під моїм захистом, Іро".

Слова звучали моторошно. Навіть те, що той чоловік не хотів мені зла, не могло заспокійливо подіяти на мої напружені нерви.

Він бандит. Нічого хорошого від таких людей очікувати не варто. І те, що мій батько врятував його від смерті, ще не означає, що поруч із цією людиною я справді буду в безпеці.

Дивно, проте на зустрічі з ним я переживала набагато менше, ніж зараз. Довго дивилася на телефон, а потім вимкнула його, сховала в дальній кут шафи, користуватися цим мобільним не збиралася.

Наступного дня я розповіла про все Тарасу. Сподівалася розібратися.

Лютий вислухав мене. Не ставив жодних запитань, а коли я замовкла, він нарешті вимовив:

- Ти зрозуміла, куди потрапила? З ким говорила вчора?

Я мовчала. Побоювалася озвучити свої думки вголос.

- Монах утік із в'язниці. Багато років тому. За ним гналися пси. Один йому в горлянку вчепився. Майже перегриз глотку.

Найгірші здогадки підтвердилися.

- А мій батько його врятував, - тихо промовила я. - Тепер зрозуміло, звідки взялася вся ця допомога. І гроші, і захист від інших бандитів.

- Для Монаха й справді краще бути другом. Його вороги довго не живуть.