Мій недолугий бос - Ксенія Стрілець
– Тоді виходить, що це скоріше, через Вас ми тут застрягли, а не через мене, бо я можу залишити цей будинок хоч зараз, – показово складаю руки на грудях.
– Якби не Ви, зі своїми нічними пригодами, нової зустрічі, а отже і розмови з ним, можна було б уникнути і я був би на пів дорозі додому, де у мене купа справ. Ваша вечірка коштувала мені часу, – не здається Коваленко.
– У мене теж купа справ, але я тут заради Вас і Вашого контракту.
– Ви тут заради грошей, які я вже заплатив, щоб Ви вирішили свої проблеми. А те, як легко Ви погодились тут залишитись, свідчить лише про те, наскільки Ви безвідповідальні, раз замість підготовки до відкриття школи вирішили позасмагати, – соває руки в кишені й злегка кривить губи, задоволений своїми словами.
А це вже б’є боляче.
– Йдіть до біса, – змахую рукою у бік воріт і тим самим закінчую розмову. – І скатертю вам туди доріжка, – розвертаюсь й покидаю наш дружній захід.
Нехай котиться під три чорти зі своїми претензіями. Так, я завинила, але не настільки, щоб розмовляти зі мною подібним тоном. Ну так, випадково завернула серед ночі до маєтку італійця, але ж я не просила його приїздити, сам приперся, поставивши себе у незручне становище, а тепер хоче зробити з мене винну. Не вийде.
В маєтку крім нас залишились лише кухар, який приготує нам “все що душа забажає” та водій, який відвезе нас “хоч на північний полюс”, одним словом, відпочивайте і не переймайтеся дрібницями. Але ж ні, Денис Вікторович кругом шукає негатив, навіть якщо його там і немає. Невже він працює двадцять чотири на сім, що не може викроїти у своєму графіку один зайвий день на відпочинок? А якби це був форс-мажор іншого походження, страйкування чи стихійне лихо, він би теж мене звинувачував? Чи на торнадо не так цікаво кричати?
Коли перед очима знову з'являється фотографія господаря будинку в обіймах дівчат, ловлю себе на тому, що пішла на друге коло. Я обійшла весь будинок, милуючись видом з вікон, де з одного боку простягається вид на квітучий сад, а з іншого – на річку, роздивилась всі фотографії, що висіли на стінах та стояли на столиках у білих рамках. І майже на всіх фотографіях італієць був з онучками, лише на деяких можна було зустріти Ноелію та Гільєрмо. Навіть в кабінеті, в який я теж зазирнула, не було жодного натяку на будь-які дипломи та фото зі знаменитостями, які зазвичай вішають в робочому просторі, щоб похизуватись перед партнерами та друзями. Тільки родина.
Тому не можу не дивуватись, як можна було залишити двох незнайомих людей у своєму сімейному будинку, де відпочиває твоя родина, де зберігаються цінності та спогади. Дивний цей Коста, та це не моя проблема. Коваленко доведеться з ним працювати, а мені лише б день пережити і щоб скоротати його, треба вибратись з цього будинку. Без своїх речей я навіть в басейні поплавати не можу, та й переодягтись не завадить.
– Куди Ви знову зібрались? – лунає позаду, коли я вже майже втекла. Ну як майже? Лише встигла спуститись зі сходів в напрямку автівки.
– Ви мені більше на бос, і я не збираюсь перед вами звітувати, – кажу не обертаючись і не зупиняючись.
– А я і не був Вашим босом, лише разово заплатив за послуги, –
Він правий, я сама вирішила називати його так у своїй голові, але чому у його словах я чую подвійний підтекст і відчуваю себе якоюсь дешевкою.
– Тим паче, – берусь за ручку, щоб відкрити дверцята автівки, але рука Коваленка перешкоджає мені.
– Я все ж таки хочу дізнатись, куди Ви зібрались, як мінімум для того, щоб потім знати звідки Вас забирати.
Ха-ха, теж мені жартівник.
– Ще раз повторюю, я не просила вас приїздити сюди.
– Пізно, я вже тут, – з викликом дивиться мені у вічі та навіть не думає прибирати руку.
– Готель, – кажу здаючись, бо інакше він не відчепиться. – Я їду до готелю, щоб забрати свої речі. Задоволені?
– Чудово, я з Вами. Мені теж треба забрати валізу, – швидко прибирає руку, звільняючи мені шлях і не встигаю я й оком кліпнути, як він сідає з іншого боку.
Чому я живу не у фантастичному світі, і не можу телепортуватись? Тоді б мені не довелося їхати з ним в одній машині.
