(не) обіцяй - Лоре Лея

Дядько Ігор кращий друг Івасика, і вони останнім часом багато часу проводять разом. Навіть до нас в гості приїхали родинами, щоб дітки гарно провели час на природі. Отак, навіть чужі мені люди приїжджають до Йосипівки, а Орися… Годі вже думати про неї!

Сумую, занадто сильно. Дуже сподівався побачити. Поговорити нормально. Даремно…

Наступні кілька годин мені точно не до поганих думок. Бабуся з панянками зайнята приготуванням до святкового столу, мені ж довірили дівчаче плем’я. Дідусь благополучно заснув, зрадник!

Тепер п’ятеро фей в яскравих сукнях безжально експлуатують старшого брата в якості коня чи єдинорога. Намагався поборотися за право не вплітати заколки в моє довге волосся, але дівчата сказали, що я також маю бути красивим. Видовище настільки дивне, що просто жах!

Роблю фото та відправляю Орисі, ми завжди ділились веселими моментами. Раніше. От тільки часу в неї на свого друга стає все менше. Розумію, мабуть…

Порятунок до мене приходить від дядька Івасика та Ігоря.

— Малечо, гайда до бабусі на кухню, вже пиріжки готові з яблуками та гарбузом!

Ватага небезпечних фей з блискітками та чарівними паличками миттє зникає за дверима до кухні. Фух!

— Що, Мироне, загойдали тебе сестрички?

— Та я ж також скучив, — посміхаюсь, струшуючи з себе залишки розпатраного сріблястого дощику.

— Вони тобі на лоба наліпки причепили, бачив?

— Ага, в цьому ж і сенс.

— Що там твоя Орися, приїде? — цікавиться дядько Івасик, а мені наче під дих хтось дав.

— Ні, екзамен не сдала. Перездавати буде саме під Новий Рік.

— Шкода, а ти чому до неї не поїдеш?

— Та куди? На кого ж я діда з бабою кину? Я їм потрібен.

— Ти ж не серйозно зараз? Не діти малі, якось впораються. В тебе своє життя має бути. Парубок дорослий. Ти так все життя можеш за всіх думати.

— А ти як взагалі наважився до Кропивницького тікати в свій час?

— Осточортіли мені ці свині та комбайни, розумієш? Кращої долі шукав. Ну, не бачу я себе фермером. Ні тоді, ні зараз. А далі все якось саме собою склалося.

— А моє життя тут, мені добре з родиною. Тільки в гості до Орисі думаю справді махнути, — останню мою фразу саме чула бабуся.

Зустрічаюсь з нею поглядом і ціпенію. Баба Наталя за серце хапається:

— Куди ти їхати зібрався? Мирончику, в бабусі аж серце заболіло. Не смій нас з дідом напризволяще кидати! Ми ж для тебе все!

— Ба, все добре. Я просто подумав, що можу на кілька днів до Орисі поїхати. Після свят.

— Ой не знаю, а вона чого не приїхала? Також би бабусю свою провідала. Невдячні, такі невдячні діти зараз. А ми ж не вічні. Скільки ще нам оце залишилось? Ой-йой-йой…

— Ба, а ще пиріжки є? — монолог пані Наталі припиняє білява голівонька Лізи.

Маленькі дівчатка настільки швидко знищили тацю з пиріжками, що ніхто й не помітив. Милі лапусі. Вже не впевнений, що ми зможемо їх прокормити!

Біль у серці в бабусі знімає як рукою.

Перша спроба відпроситись не дуже вдала… Може вдруге пощастить?