Приховані гріхи - Світлана Литвиненко

  Його обійми такі несподівані й водночас такі бажані. Емілія притулилася до нього ігноруючи голос розуму, який їй прямо кричав, що ж ти робиш. Чітко усвідомлювала, що так не можна і не повинно бути, але не могла нічого з собою вдіяти. Не могла відштовхнути його і не хотіла, щоб він її теж відпускав. Жадала, щоб Ігор ще міцніше притулив її до себе, заспокоїв, втішив. Хотіла все йому розповісти, вилити душу, позбутися емоційного тягаря, що здавався нестерпним і заважав вільно дихати. Відчувала глибоку потребу, щоб хтось інший взяв на себе вирішення всіх її проблеми.

-Усе буде добре,- почула вона як Ігор сказав це пошепки проводячи своїми долонями по її спині.- Скажіть, чим я ще можу вам допомогти? Чим можу зарадити? Що я можу зробити для того, щоб ви не плакали, не засмучувалися?

-Ви й так для мене багато зробили,- відповіла Ема змушуючи себе відірватися від нього і не зустрічатися з ним поглядом,- вибачте…

-Ще раз вас прошу не треба просити вибачення,- Ігор притулив вказівний палиць до її губ змушуючи нічого більше не говорити,- я щойно домовлюся про зустріч з Назаром, то відразу дам вам знати. Все обов’язково владнається, повірте. Все стане на свої місця.

  Він витер їй сльози, які ще котилися по щоках, ніжно торкаючись її шкіри. А потім підняв її підборіддя, щоб зазирнути їй у вічі й повторити знову:

-Емо, все буде добре,- раптом він перейшов на ти.- Ти мені віриш?

  Емілія тільки кивнула у знак згоди, а потім все ж таки відступилася від нього та вийшла з його кабінету. Поспішила піднятися до себе у кімнату поки ніхто її не помітив. Та як на зло на сходах вона зіткнулася з Галиною Василівною, яка незадоволено перегородила їй дорогу.

-Куди це ви ходили?- запитала Галина Василівна вдивляючись їй в обличчя.

-Мені треба було на… кухню зайти,- на ходу вигадала відмовку Емілія,- Софійка ще спить…

-Та навпаки вона вже давно не спить,- відрізала їй Галина Василівна,- вам платять за те, щоб ви знаходилися біля дитини, а не вешталися без справ по будинку та ще й в такому вигляді. Я про це негайно зобов’язана доповісти Камілі Романівні. Вона повинна знати, що ви незадоволені своєю роботою.

-Галино Василівно, я задоволена своєю роботою,- заперечила їй Емілія з останніх сил стримуючи свій гнів, який викликала у ній домробітниця.

-Як на мене, ви нею все-таки незадоволені, якщо ридаєте по кутках. На дитину впливає настрій няні, а він у вас засмучений, незадоволений. Я в першу чергу дбаю про стан Софійки, про її добробут, про те, щоб вона спілкувалася з позитивними людьми з гарним настроєм, а не з нянею з кислю пикою, яка не вміє роботу відділяти від особистого…

-Що у вас там відбувається? – запитала на підвищеному тоні раптом Каміла Романівна зайшовши до будинку з тераси.- Ви що не чуєте, що я запитую? Галино Василівно?

-Маю вам доповісти, що Емілія Михайлівна…,- Галина Василівна прямо на ходу відштовхнула Емілію вбік і поспішила спуститися донизу до своєї хазяйки.

-Що вона?- Каміла Романівна, мабуть, була в недоброму гуморі, бо виглядала вона роздратовано.

-Вона своїм емоційним станом погано впливає на Софійку…

-Якісь проблеми? –до вітальні зайшов Ігор, який ще у своєму кабінеті почув, що щось неладне відбувається у вітальні і що він повинен поспішити на допомогу… Емі.

-Ігорю Олександровичу, доброго ранку,- посміхнулася до нього Галина Василівна,- я щойно доповіла вашій дружині…

-Я чудово чув, що ви їй доповіли,- Ігор подивився на Емілію, яка розгублено стояла на сходах, а потім на Камілу, і вже після цього продовжив:- Як на мене, Емілія Михайлівна добре справляється зі своїми обов’язками, і звинувачувати її в тому, що вона погано впливає на Софійку, немає жодних підстав чи то причин. Ще раз повторюю: Емілія Михайлівна, навпаки, добре з усім справляється. Софійці добре з нею, і це найголовніше.

-Але ж Ігорю Олександровичу…,- Галина Василівна зиркнула на свою хазяйку, ніби шукаючи у неї підтримки, але та стояла мовчки, проявляючи байдужість, яка не залишилася непоміченою.

-Припинімо цей балаган! Галино Василівно, йдіть та займіться своїми справами, і не розводьте тут плітки,- Ігоря почала не на жарт дратувати домробітниця, яка тільки розправила плечі, стиснула щелепи і готова була придушити Ему через те, що вона виставила її перед господарями не з найкращому боку.

  Постоявши ще пару секунд Галина Василівна не знайшовши жодної підтримки у Каміли Романівни, майже побігла на кухню. А Емілія продовжувала стояти на сходах і не знала, що їй зараз робити чи спуститися до господарів чи підійматися та піти у кімнату до Софійки, бо на одинці їй тепер навряд чи вийде побути. Та Ігор і тут прийшов їй на допомогу.

-Емілія можете йти,- сказав він їй , а потім звернувся до своєї дружини.- Кохана, чи не бажаєш розповісти мені, чому у тебе немає настрою.

-Знову Христина телефонувала. Вона мене так дістала, що я вже не в силі з нею спілкуватися,- відповіла Каміла своєму чоловікові.

-Хочеш я з нею поговорю та постараюся все владнати,- Ігор намагався повністю перемкнутися на свою дружину відганяючи думки про Ему, яку він пару хвилин потому обіймав у своєму кабінетові.

-Ти зможеш все владнати тільки в тому випадку, коли переведеш на її рахунок велику суму грошей,- Каміла сіла на диван, а Ігор біля неї,- але ти не повинен цього робити. Треба знайти інший спосіб вгамувати мою сестру. Я вже наказала охороні не впускати її в будинок. І знаєш Ігорю, ти повинен звільнити Федора.

-Я зараз його не можу звільнити, але це поки що,- Ігор і не думав розповідати дружині про те в чому підозрює свого помічника і що намагається з’ясувати його причетність до підпалу моста,- але з часом, повір, він і сам захоче звільнитися. А з Христиною я все-таки поговорю.

-Гаразд,- погодилася Каміла,- але запевняю тебе, що все це буде марно. Ти краще обійми мене, бо чомусь останнім часом ти рідко почав це робити.

-Каміла, не вигадуй,- чоловік підсів до неї зовсім близько та обійняв, намагаючись зрозуміти свої емоції по відношенню не тільки до своєї дружини, а й до няні своєї доньки.