Різдвяне побачення - Dark Overlord

— Ви мене дуже заспокоїли… – пожартував Андрій, невпевнено розсміявшись.

— О, а ще був…! – Яна різко запнулася, щось помітивши, і похапцем додала: – Ой, здається ваша кохана йде. Не заважатиму вам. Посміхайтеся і не нервуйте. Хай щастить, – вона підвелася і відійшла подалі.

— Дякую, бувайте, – відповів Андрій на автоматі, бо вже (знову схвильовано) дивився на дівчину, що прямувала до нього.

Напевно, Аня була готкою, або фанаткою тяжкої метал-музики, хоча у переписці вона про це ніколи не згадувала. Принаймні, її дещо моторошне вбрання наштовхувало лише на такі думки. Хто так вбирається? Довгий чорний шкіряний плащ – зовсім не по погоді, чорні нігті й темна губна помада, та ще й без шапки у такий мороз. Андрію вона відверто не сподобалася. Він вже почав шкодувати, що погодився на цю авантюру. Проте, два тижні переписки показали, що вона розумна, вихована і дотепна. «Дай їй шанс, – наказав він собі. – Не суди книгу по обкладинці.»

Проте, це переконання стрімко втрачало силу. Спочатку дівчина гучно шморгала носом, а потім, так і взагалі, хрипло прокашлялася і,  підтягнувши шмарклі, плюнула вбік. Не помітивши перехожого – зачепила його плечем і брудно вилаялася йому в слід. Її довге чорне і не дуже охайне волосся розвивалося в боки на легкому вітрі. Непривітний погляд втупився в Андрія і почав пронизливо свердлити його ще здалеку, ніби він чимось перед нею провинився. «Господи… та вона ніби якась відьма! Або сатаністка! – подумав він. – Дідько, оце я влип!»

Яна, хоч і робила вигляд, ніби дивиться у телефон, але з непідробною цікавістю скоса поглядала на першу зустріч «закоханих». З кожним кроком наближення неприємної на вигляд дівчини, Андрій аж голову в плечі втискував, ховаючись у пальто, як та черепаха в панцир.

— Я ізвіняюсь… – промимрила вона майже загробним низьким голосом, підійшовши впритул, – а ви случайно не…?

— Не! – різко, неочікувано навіть для самого себе, випалив Андрій з остраху.

Від несподіванки та аж відсахнулася, ніби ляпаса отримала.

— Тю… Шо «не»? – обурилася та. – Я даже спитать не успіла…

— Перепрошую, – сказав Андрій, опанувавши себе, хоча в душі вирував страшенний вихор емоцій.

Він вже гадав, що б таке збрехати прийнятніше, аби лише не видати себе справжнього. Яна вже й про телефон забула і зі стриманою посмішкою спостерігала тільки за ними.

— Запитуйте… Що ви хотіли? – видавив Андрій.

— Ви случайно не угостите даму сігарєткой?

— Ні, вибачте, – він полегшено зітхнув, – я не курю.

— Ясно… – вона розчаровано «цмикнула» і, відчалюючи на подальші пошуки дармової цигарки, пробубніла наспів: – Хто не куре і не п’є, той здоровіньким того…

Сміючись і прикриваючи рота рукою, повернулася Яна.

— Андрію, дихайте, бо ви зараз знепритомнієте, – сівши поруч. вона зайшлася сміхом ще дужче.

— Стараюся, – вже й він захихотів. – Фух… Я вже мав намір тікати з усіх ніг, куди очі дивляться.

— Потрібно було спочатку букет їй в обличчя жбурнути, щоб відволікти, а вже потім тікати! Я такий план завжди тримала напоготові!

— Ага… Така точно наздогнала б і таких мені букетів надавала, що вже б надгробний вінок знадобився.

Вдосталь нафантазувавшись і насміявшись, вони нарешті вгамувалися.

— Насправді, Андрію, – промовила Яна з посмішкою, але з деяким співчуттям, – мені шкода, що так вийшло…

— Тобто? Що ця страшна відьма виявилася не Анею? – пожартував він.

— Ні. Що Аня не прийшла, – Яна посерйознішала. – І щось мені підказує, що ваша подруга вже не прийде.

— Схоже, що ви маєте рацію, – погодився він, зажурено зітхнувши. – Зізнатися, я теж дотримуюся такої ж думки.

Андрій поклав букет на лавку і заходився розтирати червоні руки, хекаючи на них.

— Андрію, ви тут скоро в крижину задубієте, – вона схопила його руку. – Господи, та вони вже, як лід!

— Ну, трішечки є, – він дещо збентежено посміхнувся.

Яна схопила й іншу його руку і почала гріти в своїх. Нависла коротка мить мовчання. Андрію було приємно і водночас ніяково. Проте, руки він не висмикнув, а заворожено дивився на Яну. Вона підвела погляд на нього.

— Слухайте… А ви б не хотіли… – Яна завагалася на мить, але відразу повторила дуже впевнено: – Ви б не хотіли випити зі мною гарячої кави? Тут неподалік.

Андрій аж оторопів від такої несподіваної пропозиції. Але, ідея йому сподобалася.

— Ну… я так розумію, що чекати далі – марно. Тож, залюбки до вас приєднаюся, – він посміхнувся.

— Чудово! – радісно вигукнула Яна і буквально підскочила з лавки. – Ходімо мерщій, щоб не довелося вас із криги видовбувати!