Приховані гріхи - Світлана Литвиненко

-Завтра сідаємо на корабель, тому на зв’язок деякий час не зможу виходити. Коли вже буду на місці тоді з тобою зв’яжуся,- поділився планами Олег зі своєю дружиною,- дорога дуже виснажує.

-Намагайся по можливості більше відпочивати,- порадила турботливо,- ти дбай про себе, бережи себе.

-Добре кохана. Знаєш, я весь час думаю про тебе. Так хочеться тебе обійняти та поцілувати. Скинути з  тебе увесь одяг та кохати тебе,- його голос зробився ніжним, хриплим.

-Я теж тебе хочу,- Емілія прямо змусила себе це сказати каркаючи себе у думках, що насправді зараз не відчувала до нього цього бажання.

  Як вона може, у такій інтимній розмові зі своїм чоловіком не відчувати, не хотіти те чого хоче він. Докори сумління, гнів спрямований на саму себе переповняли її. І вона наполегливо змушувала себе продовжувати з Олегом розмову на інтимну тему. Ніби хотіла таким чином спокутувати перед ним свою провину і водночас покарати себе за непристойні думки про іншого. А якщо Олег щось запідозрить?  Зрозуміє, що вона зараз нещира з ним говорячи йому, що її тіло палає від його приємних слів, від уявлення про те, як вони зараз разом… Та Олег нічого не запідозрив.

  На другий день, коли зібрала валізу Емілія вийшла до під’їзду. Вже через хвилину біля неї зупинилася машина, яку прислав за нею Ігор Олександрович. Дмитро, який працював у сім’ї Бондарчук водієм виявився ввічливим, розумним і трохи сором’язливим юнаком. Він був трохи вище середнього зросту, худорлявий з кучерявим волоссям.

-Як мені до вас звертатися?- запитав раптом водій.- А то мені тільки ваше прізвище назвали.

-Звертайся до мене Емілія, можна просто Ема, ніякої офіційності не треба,- вона сіла до салону автомобіля та зачинила дверцята.

-Гаразд Ема. Ну, а ви мене просто Дмитром називайте,- він завів двигун і вони поїхали.- До речі, я буду і вашим скажемо так, особистим водієм. Бо саме я вожу Софійку і в школу, і на гуртки, і … одним словом куди треба. Ну, а тепер, коли ви будете її скрізь супроводжувати, то ми… одним словом колеги.

-Це ви Дмитре правильно підмітили, що ми з вами колеги. Будемо працювати в одному будинку.

-Може перейдемо на ти,- запропонував Дмитро.

-Я зовсім не проти, можна і на ти,- Емілію порадувала дружність з боку водія.

  Приїхавши до будинку Дмитро допоміг Емілії занести валізу до її кімнати, яка знаходилася поруч із кімнатою Софійки. Це була невелика кімната в якій стояло ліжко, шафа, письмовий стіл на якому лежав ноутбук, а на стіні висів телевізор. Емілії кімната сподобалася, особливо те що її вікно виходило на ту сторону де протікала річка. Шкода правда, що балкону не було. Та жалітися тут немає чого. Всі умови для проживання є комфортними, отож вона всім задоволена. Емілія швидко розклала речі та роздивилася своє відображення у дзеркалі. Скромна літня сукня вишневого відтінку пасувала їй, а зачіска звичайна, волосся зав’язане у хвіст. І раптом вона упіймала себе на думці, чи сподобається її зовнішній вигляд Ігорю. Ну, як вона може, знову про нього думати?