Фермерська романтика - Валерія Оквітань

— Тут справді водяться змії? — пошепки запитала Тася, схопивши Євгена за лікоть, як тільки побачила водоймище.

Той скептично підняв брову догори, але продовжував грати у свою гру, а тому лише серйозно кивнув дівчині.

Тася одразу закрутила головою в пошуках тих самих змій, але нічого крім зеленої трави не помічала. А потім глянула на хлопчика, який діловою ходою чимчикував до ставка. 

І тут раптова думка змусила її зупинитись на місці. Розуміння наздогнало  пізно, коли дівчина вже встигла показати своє вразливе місце пихатому сину доброї жінки. Тут не було ніяких змій, інакше чоловік би не дозволив хлопчику вільно крокувати через траву.

— І вам не соромно? — протягнула дівчина, звертаючись до Євгена. — Я ж справді повірила вашим словам.

— Тоді от вам ще одне правило. В жодному разі не вірте моїм словам, — на мить повернувся до дівчини та промовив чоловік, виділяючи кожне слово окремо.

—  Це так по-джентльменськи, — фиркнула дівчина,  але все-таки обережно йшла крок в крок за ним.

Костик попереду, зі сміхом, біг прямісінько до води. Він заворожено дивися на те, як плещуться у  воді риби. Як вони стрибали одна поза одну.

—  Зень, тьоть, дивіться там либки, — хлопчик пальцем показував туди, куди варто було дивитись.

—  Бачимо, Костян. Ти обережний будь, не спіши так.

З таким краєвидом захід сонця був особливо гарний. Помаранчевого кольору небо контрастувало з зеленими верхівками дерев. А легенький теплий вітерець приємно гладив шкіру.

—  Ви там ще не зомліли від страху? —  поцікавився Євген у власному репертуарі.

—  Та ні, лише завдяки вашим молитвам тримаюсь, — повторюючи за ним, в’їдливо відповіла Тася.

—  Я не молився за вас.

Тася не стала відповідати нічого на його слова. Та й що на це відповісти? Чоловік просто вирішив потренуватись в дотепності.  Виходило в нього погано, але нічого вже тут не можна було вдіяти.

— Ух ти! — зачаровано дивився на рибок хлопчик,  а потім плескав у долоньки, змушуючи дорослих теж спостерігати за гарним видовищем. Його непідробна радість змушувала Тасю посміхатись. Костик був чарівною дитиною. Такою, яку завжди хотіла дівчина.

Так, вона молода, але завжди думала лише про те, що вона знайде чоловіка якого кохатиме все своє життя і народить від нього дитину. Чоловіка вона знайшла, навіть каблучку від нього отримала, але як виявилось він був не тим, хто міг би дати дівчині все, про що вона мріяла. Бо від Льоні вона отримала лише одну болючу зраду. 

Дівчині на телефон продовжували приходити сповіщення від різних людей, які загубили її або з якими вона мала зустрітись, але через непередбачувані обставини не змогла цього зробити.

Що Тасю дійсно дивувало, так це те, що не було жодного дзвінка ні від Каті - її сестри, ні від батьків. 

— Це штучне водоймище? — спокійно запитала вона, вдивляючись у те, як акуратно були зроблені її береги.

Дівчина зігнулась, зачерпнувши трохи  води. Холодна. 

— Так, батько проєктував. Він в молодості рибалити любив. А потім, коли випала нагода заробляти цим, розводячи риб, то він одразу вхопився в цю ідею. Навіть й сьогодні це його основне дітище, — спокійно, без звичної іронії в голосі відповів їй чоловік. 

Невже совість його прокинулась, що він натягнув на себе маску ввічливого чоловіка?

Тася помітила, що окрім них, тут були ще декілька чоловіків з вудочками, тому нове питання народилось в її голові досить швидко.

— Ви дозволяєте тут рибалити? 

Євген глянув на неї, як на нерозумну дитину.

— Чесне слово, навіть Костян ставить розумніші запитання. Звісно дозволяємо. Люди платять за вхід, а потім і відсоток за вагу риби, яку спіймали, — знизав плечима чоловік, схопивши малого за футболку, аби той не підходив надто близько до води.

— Відсоток великий? — запитала дівчина, але згодом почула вже звичну телефонну вібрацію.

— Про розмір річних доходів теж розповісти? — він підняв брову догори, але дівчина не реагувала на його слова. Бо витягнувши телефон з кишені, побачила хто їй телефонував. Мама.

— Слухаю, — відвернулась від нього дівчина і приклала слухавку до вуха, але уважний погляд Євгена відчувала на собі навіть спиною.

— Тасю, — невдоволений голос її матері прозвучав на тому кінці слухавки.  — Ти що це собі вигадала? До нас Леонід прийшов. На хлопцеві лиця не було він так хвилювався, сказав, що ти прийшла, побачила, що вони з Катрею щось обговорювали, ні з того ні з сього речі зібрала  і втекла, не сказавши їм ні слова. Це що таке, Тасю? Хіба я тебе так виховувала?

То от, що вони вигадали? На кухні, отже сиділи, щось обговорювали? Тобто не Катя на ньому сиділа, а вони обоє на кухні?

Дівчині хотіла істерично засміятись, або навіть нагрубіянити мамі за все сказане. Але ж вона не знала всього. Вона почула лише версію, яку придумали Льоня з Катрею.

— Я не втекла, мамо. Я пішла від нього. Назавжди. І весілля не буде, — дівчина набрала в легені побільше повітря, але все одно здавалось, що його не вистачає.