Лоліта - Володимир Набоков
Так званi "ямки" стають вiд докрiплення шкiри до бiльш глибоко проложених тканин. Греки вiдбили потужну партизанську атаку. Ах, ось уже: абрис дiвчинки в бiлому й пастор Браддок у чорному; ба якщо й дотиналось побiжно його пухкого корпусу чиєсь примарне плече, нiчого стосовно мене дiзнатись я тут не мiг.
Гiдний подиву негiдник пiшов за Ритою в бар. З тiєю журливою усмiшкою, яка з'явилась у неї на личку вiд надлишку алкоголю, вона познайомила мене з агресивно-сп'янiлим старим, кажучи, вiн — забула собi ваше прiзвище, панночку — вчився з нею в однiй школi. Вiн нахабно насмiлився затримати її, й у наступнiй сутичцi я боляче вдарив великого пальця об його вельми тверду голову. За тим, менi довелось деякий час вигулювати й провiтрювати Риту в забарвленому осiнню парку Зачарованих Мисливцiв. Вона схлипувала й теревенила, що скоро, скоро я кину її, як усi за життя її кидали, й я проспiвав їй тихенько задумливу французьку баладу, й уклав альбомний вiршик їй на потiху: Палiтра кленiв в озерi, як рана, Передана. Веде їх на забiй В багряному оздобленнi Дiана Перед готелем кольору замрiй.
Вона спитала: "Та чому замрiй, адже вiн кольору снiгiв? Чому — господи мiй боже..." — й заридала знов. Я рiшуче повiв її до авто. Ми продовжили нашу путь до Нью-Йорка, й там вона знов зажила в мiру щасливо, пiд тiнню димчастої синяви посеред нашої маленької тераси на тридцятому поверсi.
Помiчаю, що в мене якимсь чином геть заплелись два рiзних епiзоди — мої вiдвiдини Брайсландської бiблiо еки на зворотному шляху в Новий Йорк i прогулянка в парку на переднiй путi в Кантрип, та подiбне змiшання збляклих фарб не повинен зневажати художник-мнемозiнист.
27.
Поштова скринечка з моїм iм'ям, в вестибулi будинку, дозволяла одержувачу роздивитись через засклену шпару дещо з того, що всунув туди листоноша. Вже вкотре траплялось, що арлекiнська гра свiтла, впалого через скло на чийсь начерк, так перекручувала його, що поставала подiбнiсть з лолiтчиною рукою, й це приводило мене в стан майже безтямний, отже доводилось притулятись до ближчої урни, — що ледь не ставала моєю. Щоразу, як це вiдбувалось, щоразу як на мить побаченi мною коханi, петлястi, дитячi кривулi ставали знову, з огидливою простотою, марудним начерком котрогось iз не багатьох моїх або Ритчиних кореспондентiв, я згадував iз хворобливою усмiшкою, далеке моє, довiрливе, долорозове минуле, коли я бував зведений коштовно освiтленим вiкном, за яким вiдшукувало моє нишпорне око — невсипущий перископ протиприродного ґанджу — напiвголу, застиглу, як на кiноплiвцi, нiмфетку, з довгим волоссям Алiси в країнi Див (маленьку звабливицю бiльш успiшного родича), яке вона наразi, як бачилось, починала або кiнчала розчiсувати. Вiд досконалостi iскристого видива ставало завершеним i моє дике блаженство — адже видiння знаходилось поза досяжнiстю, й тому блаженство не могло завадити усвiдомленню заборони, яке тяжiло над досяжним. Хтозна, можливо iстинна суть мого "збочення" залежить не стiльки вiд прямого чарування прозорої, чистої, юної, заборонної, чарiвної краси дiвчаток, скiльки вiд знаття п'янкої безкарностi становища, за яким нескiнченнi довершеностi заповнюють пройму мiж тим незначним, що дарується, й тим, чим чарується, усiм тим, що ховається в дивних фарбах незбутнiх безодень. Mes fen tres! Виснучи мiж призахiдними хмарами й накатною нiччю, через скрегiт зубiв я збирав i притискав усiх демонiв моєї жадоби до поруччя тремтливого балкона: ще мить, i вiн здiйметься — в саму абрикосову млу вологого опахала; вiн здiймався — пiсля чого, бувало, освiтлений обрис у дальньому вiкнi рушив — i Єва знову ставала ребром, яке знову заживлялося плоттю й нiчого в вiкнi вже не було, крiм вполовину роздягненого бевзя, читаючого газету.
Позаяк менi так вряди-годи вдавалось виграти гоньбу мiж вимислом i правдивiстю, я ладний був примиритись з оманою. З чим я вiдмовлявся змиритись — це з втручанням мучителя-випадку, який позбавляв мене призначеної менi насолоди. "Savez-vous qu' dix ans ma petite tait folle de vous?" — сказала менi дама, з якою я якось забалакався на чаї в Парижi, — а малятко встигло вийти замiж i мешкало десь у незнаному краї, i я не мiг би пригадати, чи я помiтив її якось у тому саду, на терасi тенiсного клубу, бiля вiдлюдного гроту. Й ось тепер цiлком так само, випадок (а також i деяка змiна у зменшеному й нiби побляклому начерку моєї коханої) вiдмовив менi в попередньому поглядi крiзь осяяне скло шпарини, в цьому передчуттi й обiцяннi — обiцяннi, яке не тiльки так спокусливо симулювалось, ба й повинно було бути чемно виконаним. Як бачите, моя фантазiя була пiддана прустiвським допитам на лiжку Прокруста, — адже того ранку, коли я спустився за поштою, чистенько вдягнений i вельми жовчний швейцар, з яким я був у прекепських стосунках, почав мене гудити за те, що якийсь ритчин друзяка, проводжуючи її додому, "заблював як собака" сходи пiд'їзду. Поки я слухав його й давав йому на чай, а за тим слухав другу, бiльш ґречну версiю пригоди, я смутно подумав, що один з двох листiв, прийшлих з тою благословенною поштою — певно вiд ритчиної матерi, доволi неврiвноваженої дамочки, яку ми якось вiдвiдали на Кейп Кодi й яка з того часу, в численних листах, надсиланих нею з постiйної адреси моєї Нью-Йоркської контори в рiзнi мiсця мого перебування — все казала менi, як чудово її донька та я пасуємо одне до одного, й як гарно було б, якби ми одружились; другий лист, який я вiдкрив i швидко проглянув у лiфтi, був од Джона Фарло.
Я часто помiчав, що ми схильнi давати нашим приятелям таку сталiсть властивостей i фортуни, яку набувають лiтературнi герої в думцi читача.
Скiльки б разiв ми не вiдкрили "Короля Лiра", нiколи ми не зустрiнемо доброго старця, який забув усi прикрощi й пiдiймав заздравний келих на великiм сiмейнiм бенкетi з усiма трьома доньками, та їх кiмнатними собачками. Нiколи
