Великі сподівання - Чарльз Діккенс
- У такому разі, Герберте,- відповідав звичайно я,-спробуймо докладніше їх з'ясувати.
Ми відчували велике задоволення, коли приймали таку ухвалу. Оце було по-діловому, вважав я, ось так треба протистояти обставинам, ось так треба брати ворога за горло! Герберт, безперечно, був такої самої думки.
Щоб бути на висоті поставлених завдань і належне підкріпитися перед цим нелегким випробуванням, замовляли на обід щось особливе з пляшкою чогось не менш екстраординарного. Пообідавши, ми клали перед собою пучок пер, достатній запас писального паперу та вимочок і ставили наповнені доверху чорнильниці. Це булої дуже заспокійливо - цілком забезпечитись канцелярським приладдям:
Після цього я брав аркуш паперу і акуратно виводив угорі заголовок: «Реєстр Піпових боргів», під ним позначивши місце - «Барнардів заїзд» - і дату. Точнісінько так само робив і Герберт, беручись укладати «Реєстр Гербертових боргів».
Потім кожен з нас вдавався до мішма накиданої купи папірців, повитягуваних з шухляд, протертих до дірок від тривалого перебування в кишенях, обгорілих від припалювання ними свічок, залежаних тижнями за дзеркалом або ще як інакше ушкоджених. Скрипіння наших пер неабияк нас підбадьорювало, і то до такої міри, що часом я приймав цю високоповчальну процедуру мало не за саму сплату боргів. В усякому разі, і те й те здавалося однаково похвальним.
Пописавши трохи, я запитував Герберта, як у нього посувається робота. Звичайно Герберт на цей час уже скрушно чухав потилицю, бачачи, як стовпчик цифр перед ним дедалі довшає.
- Вони все ростуть, Генделю,- відповідав Герберт.- Ростуть, хоч ти їм що.
- Будь твердий, Герберте,- казав я на це, не перестаючи ретельно водити пером.- Дивись труднощам у вічі. Дивись, поки не передивишся. Поки вони не відступлять перед тобою.
- Я б з дорогою душею, Генделю, але боюся, що швидше я відступлю перед ними.
Однак моя рішучість справляла своє враження, і Герберт наново брався працювати. Через деякий час він знову відкладав перо - мовляв, усе не знаходиться рахунок Кобса, Лобса чи Нобса, коли там чий.
- Ну то прикинь, Герберте,- прикинь, заокругли й запиши.
- Який же ти здогадливий! - захоплено вигукував мій друг.- У тебе рідкісні ділові здібності, їй-бо.
Я теж був такої думки. В ці дні я вважав себе першорядним підприємцем - точним, рішучим, енергійним, тверезим і розсудливим. Скінчивши вичерпний перелік cвоїх боргів, я звіряв кожний запис із рахунком і ставив проти запису галочку. Ця операція надавала мені ще більшої ваги у власних очах. Коли галочки всі було проставлено, я складав рахунки в пачку, робив на звороті кожного позначку і акуратно перев'язував. Потім те саме я виконував для Герберта (який скромно визнавав, що не має мого діловодського хисту), вважаючи, що вношу певну ясність і в його справи.
У цих моїх фінансових операціях була ще одна прикметна особливість, яку я називав - «залишати резерв». Ось, приміром, Гербертові борги становили, скажімо, сто шістдесят чотири фунти, чотири шилінги й два пенси. Я тоді пропоную: «Залиш резерв і записуй зразу двісті фунтів». Або, наприклад, мої борги були вчетверо більші - я тоді залишаю резерв і записую сімсот. Цей «резерв» мені тоді здавався дуже мудрим винаходом, хоча тепер, оглядаючись назад, я мушу визнати, що обходився він нам страшенно дорого, бо ми зразу ж заборговували на всю суму резерву, а то, бува, відчувши себе вільними й платоспроможними, чималенько перебирали й з наступної сотні фунтів.
Але після кожного такого перегляду наших справ до нас приходив спокій і спочинок, ми відчували свого роду доброчестиву втишеність, що дозволяло мені на деякий час мати найкращу думку про власну особу. Умиротворений своїми тяжкими зусиллями, своєю вигадливістю й Гербертовими похвалами, я сидів перед двома акуратними пачками рахунків на столі й відчував себе не просто людиною, а подобою цілого Банку.
В ці врочисті хвилини ми замикали вхідні двері, щоб нас ніхто не тривожив. І ось одного вечора, коли я пробував у такому душевному супокої, ми почули, як у шпарину в дверях вкинуто листа.
- Це тобі, Генделю,- сказав Герберт, вертаючись із передпокою з листом.- Маю надію, нічого поганого не сталося.- Він натякав на важку чорну печатку й жалобну смужку по краях конверта.
Листа підписали «Требб і спілка», і короткий зміст його зводився до того, що я шановний сер і що вони мають честь довести до мого відома, що місіс Дж. Гарджері упокоїлась у понеділок о шостій годині двадцять хвилин вечора і що мене прохають прибути на похорон, призначений на третю годину наступного понеділка.
Розділ 35
Уперше в мене на життєвому шляху розкрилася могила і струсонула до самих глибин моє безхмарне існування. І вдень, і вночі поставав переді мною образ сестри в її кріслі біля кухонного вогню. У мене просто в голові не вкладалось, щоб її місце в кухні могло спорожніти, і хоча останнім часом я рідко, а може, й зовсім не думав про неї, тепер мені почало ввижатися, що вона то підходить до мене на вулиці, то ось-ось постукає в двері. А в мої кімнати, до яких вона взагалі не мала ніякого відношення, раптом увійшла порожнеча смерті, і раз у раз став вчуватися сестрин голос або зринало обличчя чи й уся її постать, так наче вона ще була жива й часто тут бувала.
Незалежно від того, як склалася б моя доля, я ледве чи міг би згадувати сестру з великою любов'ю. Але жаль, очевидно, може опекти гострим болем і без особливої любові. Під впливом цього почуття (і, можливо, за браком чогось ніжнішого) в мені зануртувало люте обурення на того напасника, що завдав їй стількох мук; я відчував, що, якби знайшлись вагомі докази, я б зробив усе від мене залежне, аби лиш Орлік чи хто там інший зазнав належної покари.
Висловивши у листі до Джо своє співчуття й пообіцявши неодмінно прибути на похорон, я провів кілька наступних днів у тому дивному стані, про який щойно розповів. Виїхав я з Лондона раннім ранком і, коли зійшов з диліжанса біля «Синього Кабана», мав цілком достатньо часу, щоб пішки дістатися до кузні.
Знову стояла погожа літня пора, і поки я йшов, у свідомості моїй став оживати той час, коли я був
