Я, Богдан - Загребельний Павло

Слав мені щодня гнівні цидули, вимагаючи початку проведення їхньої комісії, а я або ж полишав ті його писання без відповіді, або велів Виговському одписувати, що маю державні турботи то по прийому турецького посла, то на відпуск послів молдавського й мунтянського, то знову ж таки по прийому й відпуску посла семиградського.

Тим часом прилітали до мене вісті звідусюди, і не були то вісті найліпші.

На Литві Януш Радзівілл, зібравши військо затягове Великого князівства Литовського, рушив з Бреста до Турова, здобув у козаків Мозир, вирізавши всю козацьку залогу, а проводиря козацького Махненка вбив на палю. Товариш гусарський Богуслав Казимир Мацкевич згодом оповідав про це: "Полковника Махненка вбито на палю з іншими. Князь пан гетьман Радзівілл хотів подивитися на трупи і поїхав на побойовисько, звелівши двом товаришам з кожної корогви пильнувати себе. І коли між пагорбами й кущами, голими на той час зимовий, об’їздили ми трупи покараних, то єдину втіху мали, полюючи на людей, ніби на диких звірів, бо неприятель, втікаючи болотами й ровами, кожен волів сховатися в чагарях, але ж вони були голі, кожного видно згори, і наші одні з рушниць, другі з мушкетів кожен свого вбивав, коли ж хтось, мов заєць, викрадався в поле, то й там не рятувався, бо корогви, які стояли в полі, побачивши тих бігців, рубали й різно мордували".

Радзівілл пішов далі й став під Бобруйськом. Кривився несмачно на хлопське завзяття, крутив пшеничного свого вуса, ждав, що прийдуть благати милості, але ніхто не приходив, вийшли з процесією священики, а козацька залога засіла в дерев’яній вежі й піддаватися не хотіла, коли ж побачили, що вже не буде рятунку нізвідки, то самі себе спалили, а хто вискочив, то попав на палі, які Радзівілл звелів наготувати для непокірливих. Між тих був і полковник бобруйський Піддубський, що кілька годин ще мучився, просив дати води напитися і в церкві по душі своїй дзвонити, щоб своє подзвіння послухати.

Де ще на світі є такі люди! Зневага до смерті винагороджувалася їм свободою, я ж відчував, що втрачаю свободу дедалі більше, бо всі від мене чогось ждуть, просять, сподіваються, вимагають: козаки й посполиті, міщани й старшина, сусідні держави і віддалені володарі, король і султан, князі й воєводи, церковні ієрархи і уми незалежні. Од усіх я тепер, виходить, ставав залежний, всім щось винен, всім мав служити, а мені — ніхто. Я вклонявся кожному й запобігав перед кожним, але гордо випростувався, й голос мій гримів, коли мова заходила про землю мою і її свободу. Я метався від одного могутнього володаря до другого, вдавався до хитрощів, давав обіцянки, яких ніколи не збирався здійснювати, та в усьому тому ніколи не переходив межі, яка відділяє свободу народу від рабства. Жоден чужий воїн не ввійшов в Україну без моєї згоди, всі мої запевнення про підданство королеві, султанові або й ханові навіть так і лишилися на папері, бо ж викликані були тяжкими потребами хвилі, але відав я гаразд, що наступна хвиля змиє й зітре їх безслідно. В ім’я будущини я вів гру велику й небезпечну, іноді підступну й навіть криваву, і хто ж мене осудить за це?

Королівські комісари приглядалися до того, як повниться гетьманський двір посольськими оршаками, їх тіпала нетерплячка, вони пересилалися з моїм генеральним писарем, домагаючись початку своєї комісії, я ж радив панам комісарам подумати пильніше про те кровопролиття, що чиниться на Литві, грозячись, що за одного мого полковника, якого Радзівілл велів посадити на палю, вчиню те саме з чотирма тисячами полонених лядських, яких маю з Кодака та Бара.

Кисіль поривався до мене, я не пускав його до себе, спихав на Виговського, хай би він став моїм вухом, там пан сенатор давав собі волю в просторікуваннях і повчаннях. Не відставав од нього й мій генеральний писар. Вірні люди вносили мені в вуха кожне слово Киселеве й панове Иванове, і втіхи від того було мало.

Кисіль обурювався: "Хлопи нахабні в щасті. Я обраний вісником миру, а не феціалом війни, а пан Хмельницький трактує мене в такий принизливий спосіб. Чи не бачить, що без моїх порад втоне в Сьому морі хлопської ребелії і своєволі? Коли хоче вберегтися, то хай би мерщій відокремлював козаків од поспільства, зложив реєстр з самого пограничного козацтба, убезпечив свої власні справи і з усім послушним йому Запорозьким Військом ішов на Запорожу, а вже б ми з полишеним хлопством зробили спокій, не пускаючись в ніякі тиранства, але й не даючи ворохобному плебсу піднімати голову. Хмельницький чинить нестерпну пролонгацію для комісарів, а мав би взятися за розум та розпочати трактати. Хто ж його нахилить до того, тому буде вічна дяка від короля й вітчини".

Пан Іван, гаразд відаючи, яка в мене шия негнучка, не вельми й спішив у помічники до Киселя, однак не міг знехтувати нагодою, аби не похвалитися своїми впливами.

"Тепер уже всім відомо, — казав він, — що за поміччю Божою я в Війську Запорозькім володар у всіх ділах найперший. І гетьман, і полковники, і все Запорозьке Військо мене слухають і шанують. Знають про се і кримський цар та його мурзи і хто в них є володарі, знають і в Царгороді, й на Волощині. Король угорський Ракоці кличе мене до себе, і владу мені дає над військом, і півтори тисячі золотих на рік, і многі городи у власність. Та я не мислю нікуди їхати, бо вже тепер бачу, що пан Хмельницький без моїх порад чи й не пропав би".

Мабуть, усі царедворці однаково знахабнілі і однаково облудні, бо й тоді, коли дмуть в одну дудку, не вірять один одному. Виговський торохтів панові Адамові про свою значущість у козаків, а сам уже на ранок стелився переді мною нікчемним підніжком. Кисіль, нібито закликаючи пана Йвана в свої повірники, вночі пробрався до Чарноти й намовляв його проти мене, обіцяв гетьманство від короля і всяку ласку.

Коли я вранці вийшов з ложниці, то в світлиці побачив Чарноту, який сидів за столом і цмулив горілку. Тривало те, мабуть, час некороткий, бо вже й голова в Чарноти не держалася на в’язах і все тіло йому якось осунулося, як глиняна гора від довгих дощів.

— Що пропиваєш, пане обозний? — поспитав я його напівжартома. — Чи не армату козацьку? Так вона ж тепер така, що чи й проп’єш самотою!

— Тебе пропиваю, — похмуро мовив Чарнота. — Може, й ти благословишся зрання, пане гетьмане?

— Коли мене пропиваєш, то не зі мною ж се робити маєш, а з тим, кому хочеш пропити.

— Не був би він під твоїм захистом гетьманським, то вже б по ньому третю молитву відспівували! — скреготнув зубами обозний.

— Хто ж то такий недоторканий? — подивувався я.

— Твій приятель милий, пан сенатор і комісар королівський пан Кисіль! Намовляв мене на гетьманство, а тебе щоб злагіднити.

— Яким же побитом злагіднити?

— Се вже я мав вигадати — чи шаблею, чи мотузком, чи й отрутою…

— То й як же ти?

— Та що! Пане Богдане, за кого маєш Чарноту свого! І чом же цей псявіра мене вибрав для падлючих сих намов! Ну, скажи мені, гетьмане, чому мене? Та ще ж лежав я недужий і не зміг бодай плюнути йому межи очі!

Він стукнув кулаком об стіл і заплакав.

Я підсів до Чарноти, поклав йому руку на плече, другою Налив чарку йому й собі.

— Хоч і гірка вона, та давай вип’ємо по — братськи, Чарното, бо й що на сім світі солодке? Дивуєшся, що пан Кисіль хоче моєї смерті? А який же пан нині не хоче того? Давно вже смерть ходить коло мене, вже й не навшпиньках, а повного стопою, не скрадливо, а нахабно, і квапить, гніваючись, що затримую їх. А мене береже од смерті народ. І оточений я не двораками лукавими, а народом. Чи ж киселям це збагнути? Чи ти хоч повівся з паном сенатором з козацькою гідністю належною?

— Вигнав з своєї хати! Ото почув його сичливі слова, то й хворощі відкинув, зіпнувся на ноги та линув горілки на руки, щоб змити з них сліди доторку Киселевої правиці, плюнув і подався сюди. Але чом же саме до мене прибився той апостата мерзенний? Чи тому, що я найдужче розкрикувався проти тебе, Богдане, може, ще й дужче за Нечая? То ж дурна моя голова винна і норов падлючий.

— Не переймайся занадто. Хто б’ється за чужу свободу, хоче свободи й для себе, і нема в сім гріха ніякого.

— То чом же одні кричать про свою свободу, як оце я з дурного свого розуму, а інші мовчать?

— Може, вони кричать мовчки, Чарното? В душі своїй кричать, і той крик іноді страшніший за почутий. Немає чоловікові спокою і в найвищих здобутках. Ось ми вибороли свободу, а чи вільні в своїх учинках? Одразу помічено нас навіть тими, хто й не знав про наше існування, і вже просять, обіцяють, вимагають, погрожують, ставлять умови. Так і пани комісари королівські. Тримав їх, поки міг, аби відчули вищість нашу козацьку над ними, та вже доведеться пустити їх до себе, пустити, а тоді й одпустити з Богом їхнім. А про сю пригоду нічну забудь, Чарното.

— Як же забути таке?

— Ще й не таке буде.

Ми ще раз випили по чарці, та тут увійшла до світлиці Мотрона й заклякла на порозі. Чарнота, хоч який упитий, вмить стрепенувся, вигнув спину, скочив з — за столу, нахилив рвучко голову перед Мотроною.

— Гетьманшо наша дорога! Чолом тобі! Шана козацька! Любимо тебе всі, як і гетьмана нашого.

Мотрона сміялася очима до мене понад схиленою в поклоні Чарнотиною головою, тоді подала йому обидві руки — не для поцілунку, як шляхтянки, а для потиску, і підвела обозного знов до столу, але я показав, що з нього вже досить, і теж звівся з — за столу, і так ми удвох випровадили нашого гостя до дверей.

— Гетьманшо наша, — бурмотів Чарнота, — за тебе… голови свої… кістьми ляжемо… Ти для нас…

Аби прихилити мене ласкою королівською, Кисіль намірився спершу вручити мені урочисто гетьманські знаки (що їх, до речі, Ян Казимир передав для мене без відома сенату й сейму), а вже тоді розпочинати переговори. Місце сій церемонії я призначив перед своїм двором, аби посли московський і семиградський, які мешкали поблизу, могли приглядатися.

Пройшов на конях мій полк охоронний, за ним музики з гетьманськими бубнами й трубами, тоді несли нову королівську хоругву, червону з білим орлом гаптованим і написом "Іоаннес Казімірус рекс", тоді булаву гетьманську, саджену туркусами, затим ішли комісари, яких я чекав у колі полковників і старшин. Мав на собі червоний алтембасовий кобеняк, підбитий соболями, поряд зі мною стояла Мотрона, в тім самім соболинім кунтуші, що стрічала мене в Чигирині, над нами тримали бунчук з білого хвоста кінського і хоругву запорозьку з архангелом Михаїлом, що мечем поражає всяку скверну.

Мороз був ізрядний, не помагало й сонце, що світило того ранку яскраво й щедро, пани комісари, хоч і в хутра позакутувані, задубіли так, що й слова ніхто з них не годен вимовити, тож я не вельми й затягував церемонію, а припросив комісарів до дому на невелику перекуску перед обідом.

Комісари відтавали з морозу, вже їм розтулялися роти не тільки для чарки, але й для слова, і з того мало не сталося лиха.