Душниця - Арєнєв Володимир

На ці дві години не стало домашніх завдань. Маминої туги й татової втоми. І Рукоп’ятового кодла. І думок, що чимраз частіше діймали перед сном…

Потім прийшов менеджер, відкликав Настю й повідомив, що їхній час вичерпано.

Почали збиратися, Сашко гукнув, щоб і його зачекали, і побіг до туалету. Вистояв довжелезну чергу, а коли повернувся, виявилося, що в кімнаті повно чужих. На чільному місці за столом сиділа щербата дівчинка років п’яти і, нап’явши корону з фольги, отримувала подарунки.

Сашчиної куртки на вішакові не було. Кульки теж.

Він спробував запитати, куди… На нього цитьнули, огрядна матуся, головний розпорядник цього дійства, ухопила за руку й вивела в коридор:

– Чого тобі, хлопчику?

Сашко пояснив. Хоча й знав відповідь заздалегідь.

– Тобі треба звернутися до менеджера чи до когось із прибиральників. Коли ми прийшли, у кімнаті нікого не було. І жодних речей. Ходімо, я відведу тебе.

Вони почали проштовхуватися крізь натовп; тітки передпенсійного віку, які набігли на обід із сусідніх офісів, бурчали, але знехотя розступалися. Сашко йшов, розуміючи, що все даремно. Хто й чим тут зарадить, це ж безглуздя.

Аж раптом прибіг Курдін. Дивлячись кудись у бік, він повідомив, що їх попросили звільнити зал, ну, вони і… а Сашчині куртка й кулька, звичайно ж, цілісінькі, от… тримай… пробач, коли що… гаразд?..

Чекаючи, доки Сашко одягнеться, Курдін перетоптувався з ноги на ногу й акуратно, на відстані, тримав дідову кульку. Сашко неквапом застібнувся, перехопив ланцюжок.

– І ще… – сказав Курдін, з полегшенням сховавши руки до кишень, – дякую тобі за Настю. Ну, що втрутився тоді.

– Завжди прошу, – відповів Сашко. – Без проблем. Звертайся, раптом що.

За тиждень Настя повідомила, що братову кульку батьки вирішили віддати в душницю. Сашко мовчки кивнув. Не знав, якої відповіді вона очікує. Може, для неї це горе. А може, вона тільки думає, що горе.

Він надто добре пам’ятав, як тоді, у кімнаті, побачивши, що дідова куля зникла, на мить відчув полегшення. Ганебне. Недостойне. Але полегшення.

* * *

Дідові вірші не вирізнялися витонченістю, мали рваний ритм і складну риму; інколи вони нагадували Сашкові стуготіння серця, подеколи – гуркіт автоматних черг. Він із дитинства звик до інших; дідові не цінував, та й чув рідко. Сам дід не любив їх декламувати, іншим забороняв.

Дідові вірші вимагали від вас роботи. Спочатку Сашко насилу продирався крізь рядки. Вирішив іти за хронологією, почав із ранніх. Коли читав кульці вголос, здавалося, наче чує нотки несхвалення в її мовчанні. Безглуздя – але ж от…

Після поеми "Гірська луна" щось змінилося. Наче посунули важіль перемикача й затемнену досі кімнату затопило світлом. Постав зовсім інший дід: яким, певно, він був завжди, але про існування якого Сашко не підозрював. Молодий, зухвалий, відчайдушний. Надто дорослий і надто чужий, щоб його можна було до кінця зрозуміти.

Минуло днів вісім відтоді, як святкували день народження Настиного брата, але Сашко вже встиг прочитати все видане й пішов по другому колу. Це скидалося на кошмарний сон: що більше розумієш, то більше лишається незрозумілого.

Сашко знав про діда все, що знали всі. Але – не самого Діда.

– …перетворюєшся на ботана, – прошепотів Лебідь. – Ти, Турухтуне, скоро взагалі зачахнеш і всохнеш. Будеш отакенький, – він показав зігнутий палець і скосив очі до носа.

– Тихіше, дай послухати.

– От я ж про що.

Було релігієзнавство. Людмила Гнатівна Федчик предмет знала, і знала бездоганно. Досконало, до найдрібніших деталей і нюансів; бли-ску-че! Тому, якщо ви не були ну хоча б доктором наук, уроки Попаді перетворювалися для вас на тортури. Найвитриваліші чесно намагалися перші хвилин п’ять стежити за перебігом її думок. Більшість здавалася одразу.

Ніхто не знав, навіщо Попадя влаштувалася працювати у школі. За Сашчиними підозрами, Федчик просто вигнали з університету, аби іншим не доводилося комплексувати на тлі її ерудованості. Сам він на релігієзнавстві зазвичай щось тихцем читав чи розбирався з домашкою на завтра. Чи, вдаючи, що слухає, розмірковував про всяке.

Сьогодні він подумки відточував один дуже простий вислів. Але не мав наміру пояснювати це цинічному Лебедю.

– Питання про те, що саме відбувається з душею після смерті, без сумніву, – оповідала Попадя, – завжди турбувало людей. Християнство, як і інші релігії, шукало на нього відповідь. Однак уже тексти Євангелій містили суперечність, яка потім розрослася до масштабів надзвичайно серйозної проблеми й викликала чимало дискусій. Як ви пам’ятаєте, Спокутник, пророкуючи своє друге пришестя, говорить помираючому Лазарю, що той нині ж опиниться біля престолу Господнього, а от багатій, який відмовив у милосерді, потрапить до геєни вогняної…

Федчик на мить замокла і пробігла поглядом по класу: чи пам’ятають? Тимофеєва відчайдушно закивала їй із першої парти: звісно-звісно! пам’ятаємо!

Коли Попаді раптом здавалося, що вона втратила "зв’язок із класом", – починала опитування з теми.

– Для ранніх християн у цьому не було нічого парадоксального: вони жили, чекаючи, що от-от відбудеться друге пришестя. Суперечність окреслилася й стала критичною вже в середні віки. Виходило так, що наприкінці часів відбудеться Страшний суд, на якому розглядатимуть і оцінюватимуть злі та добрі вчинки кожної людини. Ці уявлення – так звана велика есхатологія, – суперечили, однак, есхатології малій.

Вона поправила окуляри на широкому, завжди масному носі, переконалася, що всі встигають занотовувати. Сашко давно вже навчився нецікаві предмети конспектувати бездумно, як оце тепер.

"Головне, – розмірковував він, – з чого почати… І чи спершу запитувати… чи… А раптом вона вже дивилася?., чи хтось уже встиг запросити?.."

– Мала есхатологія стверджувала, що кожного індивідуума одразу після смерті судять і, відповідно, ухвалюють рішення, відправляти душу в пекло, до раю чи в чистилище, концепція якого, до речі, виникла значно пізніше, орієнтовно наприкінці дванадцятого століття. Свідомість середньовічної людини з легкістю сприймала цей парадокс, згідно з яким Страшний суд проходив одночасно: і наприкінці часів, і наприкінці життя кожного індивідуума. Проте суперечність таки вимагала розв’язання. Для складніших культур… гм-гм… для складніших культур характерна більша цілісність картини світобудови. Парадокс було розв’язано завдяки феномену уловлення душ, відомому ще з ранньоантичних джерел. Ставлення до уловлення душ не завжди сприймалося так однозначно, як тепер. У ранньому середньовіччі отці церкви серйозно обговорювали, чи не впливає на долю душі те, що її, душу, на певний час поміщають до міха й ховають у душницю. На Сімнадцятому Ферраро-Флорентійському всесвітньому соборі було прийнято constitutio apostolica, згідно з якою душу не просто треба – її необхідно поміщати до міха. Завдяки цьому душа позбавляється ймовірних страждань у пеклі: вона отримує шанс розкаятися і, можливо, спокутувати гріхи… По суті, йшлося про створення аналога індивідуального Чистилища…

– Слухай, – прошепотів Лебідь, – от я ніяк не можу зрозуміти: тобі насправді це все цікаво? Чи просто розмовляти не хочеш? То сказав би, я ж нічого, я ж тямущий…

Сашко відмахнувся:

– Пізніше.

Лебідь покосував на дідову кульку, прив’язану до гачка обіч парти.

– А, – сказав, – ясно. В цьому сенсі…

– Реформа, початок якої ініціював герр Вольфред Ешбах, сприяла виникненню громадських душниць. Наклавшись на культурну експансію, яку цілеспрямовано здійснював орден душевників, вона викликала цілий комплекс надзвичайно важливих світоглядних, ціннісних, економічних, соціальних змін. По суті, реформа знаменувала собою кінець середніх віків. Нова парадигма Христової віри, принесена братами душевниками на схід, до язичницьких країн, дала поштовх до становлення нової спільноти: як соціально-економічної, так і релігійної. Новонавернені народи стали найзатятішими прибічниками християнства. Цілісність набутих ними уявлень про світ, відсутність у них внутрішніх суперечностей стали причиною торжества Христової віри і в нашій країні. Вони позначили перехід цивілізації на якісно інший рівень. Це особливо помітно, коли порівнювати християнство з реліктовими, по суті, віруваннями, що досі панують на переважній частині півострова… гм-гм… дикунськими, відверто кажучи, звичаями й уявленнями.

Розуміючи, до чого це призведе, Сашко не стримався – підняв руку.

– Так, Турухтуне? Вийти хочеш?

– Людмило Гнатівно, а як так сталося, що дикунські, відверто кажучи, звичаї та уявлення зуміли так довго проіснувати?

Федчик роздратовано поправила окуляри, що вкотре з’їхали на ніс.

– Коли б ти слухав уважніше, знав би, що примітивні вірування найдовше побутують у народів, ізольованих від більш розвинутих.

– Але ж півострів – це не пустеля, не гори. Ну, Стіна на перешийкові, то й що. Вони ж завжди торгували, мореплавство там у них розвинуте і взагалі.

– От бовдур, – сумно прошепотів Лебідь. – Взірцевий.

Попадя миттю вкрилася багряними плямами.

– Турухтуне, якщо тобі дозволили готувати проект по твоєму дідові та якщо… гм-гм… словом, це аж ніяк не означає, що можна хамити. Навіть твій дід, між іншим, зрештою усвідомив, що помилявся, і переїхав до нашої країни. – Вона повернулася до класу й підвищила голос: – Дикунські звичаї на півострові завжди приголомшували цивілізованих людей. Відкидання душниць, старовірські обряди, єресь… Декілька разів Церква організовувала хрестові походи, і якби не Стіна…

– Людмило Гнатівно, – сказав Сашко, – а хіба в Євангеліях десь сказано про міхи для душ? – Він так і стояв, попри те, що Попадя вдавала, наче й не помічає його. Дідова кулька гойдалася збоку – звично байдужа до всього. – Може, вони там на півострові не єретики й не дикуни, а просто… інші? Не погані і не хороші – інші й усе?

Вона нарешті повернулася до нього: розчервоніла й спітніла. Штрикнула пальцем у дужку перекошених окулярів, схибила й тепер стояла з масною плямою на лівому скельці.

– "Просто інші"? – перепитала враз захриплим голосом. – Ти, Турухтуне, не знаєш, про що говориш. "Інші"! Поглянь, що там у них коїться, в інших. До чого вони за ці свої сім століть докотилися! Це соромно! Соромно!.. Ти ще не розумієш.