Душниця - Арєнєв Володимир
А на вигляд і не скажеш. Настя як?
Сашко повів плечима.
– Та нормально. Вона тобі не телефонувала?
– З якого дива? Ми з нею не надто й спілкуємося. Дівчиська, про що з ними говорити?.. – Курдін із награною недбалістю знизав плечима. – А я, блін, уяви, на "Легенду…" не потрапив. Рік чекав – і на тобі. Крута?
– Дивитися можна. До речі, її ще довго крутитимуть, може, встигнеш.
Курдін махнув рукою.
– Ці козли…
– Михайло! – обурилася Олександра Григорівна, заходячи з тацею в руках. – Що за лексика?!
– Пробач, мамо. – Курдін почав звільняти столик, при цьому печиво засунув якнайдалі, щоб не було видно надірвану коробку.
– Постарайся стежити за своєю мовою. А ви, Олександре, не потурайте Михайлові, прошу вас.
Сашко твердо запевнив, що, звичайно ж, у жодному разі не потуратиме.
Тепер він здогадувався, чому хлопці перестали навідувати Курдіна.
– Узагалі-то вона добра, – запевнив Курдін, коли мати пішла. – Але роль… оце якраз вживається. Ти пригощайся…
Чай Сашкові дуже сподобався, і мед. До того ж видалася пауза, аби все обдумати і сформулювати.
– Ти, до речі, в курсі, що скоро передзахист проектів?
Курдін закотив очі:
– Хотів би забути. Щодня разів зо три нагадують. Типу, як на "Легенду…" сходити – то я контужений, шви, блін, розійдуться, а як проект готувати – нічого, живий-живісінький. Тішить одне: про діда пишу, не треба до бібліотеки пертися. – Він кивнув на стоси книжок і однакових багряних зошитів, що лежали на підвіконні. – Архіви, сиди та вивчай. Така нудота! Спектаклі його дивитися прикольно, до речі. А от листи, спогади там всілякі…
– Ну то не заморочуйся. Напиши по-простому, без закидонів. Як усі пишуть.
Курдін повернувся до Сашка:
– Ти теж – "як усі"? – І раптом додав зло, дивлячись, як Сашко хитає головою: – На фіга тоді радиш?
– Та я якраз сам порадитися хотів.
– Зі мною?! Ну, спробуй.
Легко сказати. Сашко два тижні витратив на список. Телефонував за номерами із дідового записника, ходив на зустрічі, пояснював, просив, одного навіть вистежував. Різні люди, різне ставлення до діда. Четверо взагалі не захотіли розмовляти, категорично відмовилися. Один Сашка заледве зі сходів стусанами не погнав.
Ті шестеро, які все-таки погодилися… Користі від них було мало.
– Розумієш, немає цілісності. Наче кожен говорить про когось свого… про іншу людину.
Курдін слухав і кивав, задоволено усміхаючись. Навіть про чай свій забув.
– Ну а що ти, власне, хотів? У мене з моїм та сама фігня. Навіть опитувати нікого не треба, архівів вистачає з головою. Вони всі такі… – І скривившись, виправив себе: – Ми всі такі.
– У якому сенсі?
– У буквальному. Я навіть порівняння вигадав, додам до роботи. Ну, тобто, як вигадав… узагалі-то, у діда прочитав. Кожна людина під час розмови стає дзеркалом. Вона – якщо зможе, звісно – змінює свою мову: трохи підлаштовується під того, до кого звертається. Ну, типу, з батьками – по-одному, з училкою – по-іншому, з друзями –…
– Але ж це… лицемірство, хіба ні?
– А чому одразу "лицемірство"? – образився Курдін. І замислився. – Ні, – сказав, – тут інше, як на мене. Це от якби я знав безліч мов і для зручності, щоб ти мене розумів, переходив на ту, яку ти ліпше знаєш.
Сашко похитав головою.
– А як тоді дізнатися, який ти справжній? Якщо із кожним розмовляєш по-своєму, то коли ж ти справді говориш… по-своєму? Тільки із самим собою?
– Самі із собою лишень психи розмовляють, – заявив Курдін. – "Справжній"… А от подивишся на інших – і збагнеш, яким є ти сам. Ану, – він зіперся на лікоть, – дай мені надолонник, он, на поличці… дякую.
– Нащо?
– Зараз… запишу, щоб не забути. У роботу… – Він невизначено махнув стилусом. – Раптом десь придасться. – Занотувавши, Курдін відклав надолонник, знову захрумтів печивом. – Слухай, Турухтуне, а з тобою цікаво. Без образ, еге ж? Я про те, що… ну, ти завжди поводився так, наче всі довкола… – Він замовк, підшуковуючи потрібне слово.
– Проїхали, – швидко сказав Сашко. Йому чомусь розхотілося знати, яким бачить його Курдін. Навіть якщо "бачив" – однаково.
– От, – кивнув той. – А я про що! Ти поводишся так, наче ти – справжній, чесний, правильний, а всі довкола… так, погуляти вийшли. Принц поміж звичайних людей.
Сашко встав і обтрусив штани.
– Піду. – Він не збирався, але раптом додав: – Ти, можна подумати, інший!
Курдін зареготав.
– У тім’ячко! убив! – Він упав на подушку, розкинув руки і скривився – певно, у передсмертній гримасі. – Гаразд, – сказав, усміхаючись, – один-один. Хоча б чай допрій, якщо я сам весь вихлепчу – мені потім аж до ночі шкутильгати туди-сюди коридором, а знаєш, як боляче…
– Добряче він тебе?
– Фігня, загоїться, доки весілля скоїться, – відмахнувся Курдін. – Ну, то нащо приходив?
– Хотів поговорити з твоїм дідусем.
Курдін уже не усміхався.
– Про свого діда, – пояснив Сашко. – Якщо, звісно, це реально. Він у мене останній у списку. Раптом… хоча б він допоможе чимось.
– Он архіви, – Курдін кивнув на зошити, – читай собі досхочу. Про твого там теж є… чимало подробиць. Це я раніше думав, що вони один з одним – як собака з котом. Доки не прочитав. Там… усе складніше там, якщо хочеш знати.
– Я прочитаю. Але… мені би порозпитувати його. Хоча б кілька хвилин.
Курдін скривився. Зітхнув, пошкріб лікоть.
– Мати мене вб’є. Реально.
– Я…
– Ти до туалету не хочеш?
– Ні, я…
– Ага, хочеш. То слухай: вийдеш із кімнати, праворуч коридором, потім знову праворуч, проминеш двері, такі… навпроти афіші "Гірської луни", ну, побачиш, їх легко знайти… О-о-от… то ти туди не заходь, не заходь, чуєш – особливо коли там хтось буде, ти одразу тоді йди далі, повернеш ліворуч – там туалет. Второпав?
Сашко кивнув, намагаючись зрозуміти, кого ж йому так нагадує Курдін.
– Ну то йди вже, чого стоїш.
У коридорі було порожньо й темно. Наче, подумав Сашко, в середньовічному храмі. Він рушив повільно, роздивляючись стіни. Афіші були найрізноманітніші, деякі – на півстіни, і на всіх – знайоме прізвище.
А на багатьох – два знайомі прізвища.
Біля "Гірської луни" Сашко зупинився, ніби для того, щоб роздивитися краще. Навпроти були двері, цілком звичні, якщо не брати до уваги маленького картатого хідника перед ними. Хто у власній квартирі перед однією з кімнат кладе хідник?
За дверима було тихо, він штовхнув їх, нащось витер ноги і зайшов.
Пахло тонкими дорогими парфумами. У сутінках він побачив чийсь невисокий силует, сахнувся назад, і тільки коли вперся спиною у двері, збагнув: це його власне віддзеркалення. Дзеркало висіло над столиком, обабіч – круглі лампочки, наче бутони тропічних квітів. На стінах – фотознімки, картини; уздовж стін, у скляних вітринах, – якісь безглузді речі: засохлий букет, комірець, тьмяна ручка з обламаним пером, розколений кухлик, щербатий гребінець…
Перед дзеркалом погойдувався на світлій стеблині ще один бутон. Сріблястий, з тонкими чорними прожилками. Знизу, схожа на зів’ялий листочок, висіла стрічечка з іменем і датами.
Сашко рушив до кульки, подумки перебираючи всі свої запитання.
Кулька заговорила першою. Це були цілком виразні, хоча дещо притишені слова, і Сашко спочатку від несподіванки проковтнув язика. Стояв ні живий, ні мертвий, а величезний смугастий бутон усе говорив, говорив, говорив…
– …поза жодним сумнівом! Хотілося ще раз підняти тему… на мою скромну думку… я – профі, я знаю… глядач, звісно, не завжди готовий… свідоме рішення… відмовилися від дослівної передачі тексту… Є поразки, дорожчі за успіхи… Автор часто й сам не розуміє, що і навіщо пише, його рукою водить… Я – комерційний режисер, це правда, але я ніколи не слідував забаганкам публіки…
Голос то зникав, то гучнішав – здавалося, хтось бездумно повертає верньєр радіоприймача.
Сашко одразу зрозумів, що триває це вже не одну годину. Може, і не один день. Нескінченне вглядування у власний образ по той бік дзеркала. Множення особистості на безодню.
Цікаво, подумав він, відступаючи до дверей, цікаво, яка частина мого "я" зараз усе це саме так сприймає?..
Він протиснувся в коридор, навіть не роззирнувся, чи є хто поряд, і вирішив навідатися до туалету. Іти до Курдіна був поки не готовий.
Дорогою назад Сашко знову затримався біля "Гірської луни". На тлі ламаного, схожого на кардіограму гірського пасма, – людина з автоматом. Писав відомий художник, Сашко часто зустрічав його роботи на постерах та в журналах, проте прізвища не пам’ятав.
Стрілець зло шкірився на Сашка, так само люто шкірилася його тінь: схожа на варвара, із закудланим волоссям, із зазубреним клинком у руці. Позаду, в ущелині, сходило багряне сонце, і постать автоматника було вписано в цей вогнистий овал. Упершись дулом в край овала, вона немов намагалася вирватися за його межі.
– …навчи, підкажи, ти ж у мене такий мудрий, такий досвідчений. – Сашко здригнувся, коли почув цей голос з-за дверей із хідником. Живий голос. – Знаєш, я боюся.
Боюся, тату, боюся, боюся. Доренчук – він же деспот, він усю душу вийме. А я не бачу ролі. Слова – назубок, а ролі не бачу. Ігоря дістаю, але він терпить, і Михайло терпить, я ненавиджу себе за це, але по-іншому не можу, не вдається. Та й так – теж не вдається. Тату, ріднесенький, зараз мені дуже потрібна твоя порада, будь ласка! Будь ласка, будь ласка!..
У відповідь – ледве чутне бурмотання, таке ж монотонне, як і кілька хвилин тому.
– Ти ж чуєш мене, тату, ти ж точно мене чуєш! То чому ти мовчиш?! Тату!..
Сашко був би радий не чути всього цього, але не міг одразу піти, мусив рухатися обережно, аби не видати себе. Вуха палали. І щоки.
Він на хвилину уявив, що і його мама ось так розмовлятиме з дідом…
– Ну? – запитав Курдін, коли Сашко повернувся до кімнати. – Вдалося?.. – Він побачив вираз Сашчиного обличчя, замовк і спохмурнів. – Пробач. Варто було попередити.
Сашко почервонів ще більше:
– Та до чого тут… Якби я знав, я б… Пробач. Не варто було мені…
– Вона каже: так краще. Ну, йому, тобто. Звична обстановка й усе таке. Заслужив. – Курдін помовчав. – Ходить до нього щодня. Радиться. Батько його не чує, і я – ледве-ледве. А мама – гарно, вона… тонше налаштована, певно. Актори і люди мистецтва загалом нібито можуть… – Курдін повів плечем. – Я сподівався, раптом він із тобою заговорить…
Сашко повільно похитав головою.
– Ну, – сказав Курдін, – от.
