Листя землі - Дрозд Володимир
Косили косарі під Страхоліссям і молодого журавля поранили. Нестор привіз підранка додому й усього його аршином виміряв, наче вбрання на птаха збирався шити. І дивувалася з нього Уляна. А Нестор тонких дощок напиляв із сухого бука, і стругав їх усе літо та осінь. Під зиму склав він крило із дощок струганих, через усю хату крило було, від порога до покута. І друге крило склав. Між дощок нап'яв Нестор полотно, цупке, небілене і воском полотно покрив. Вистругав він брус із тонкого дуба, до бруса крила прилаштував, що стриміли з нього, наче з тіла птаха. І натяг Нестор крила конопляними вірьовками. А на тих вірьовках кільця з гужви приладнав, для рук та ніг. І виніс він погожого весняного дня крила ті на город, ще не зораний, склав та приміряв на себе, і став він на птаха схожий, а ще більше — на янголів, на іконах мальованих. Аж Уляна, з вікна дивлячись, хрестилася, а пес гавкав на Не-тора, а кури і гуси геть од нього тікали, і на Круковій горі — після весілля уперше серед дня — вовк загув.
На Великдень, як розговілися, спішкували чоловіки до церкви, на дзвіницю: хто в перший день Паски дзвонитиме, у того пшениця родитиме. Не вмовкали дзвони цілий день. Дівки на майдані біля церкви заплітали Шума і хороводи водили: "Ой Шум ходить по діброві, а Шумиха рибу ловить. Ой що наловила — те й пропила, а дочці нічого не купила…" Пополудні ішов отець Серапіон великодню вечірню правити, сварився: "Нащо оглашаєте гарадок, де померлі спочивають, неподобними піснями?" Ішов селом Нестор Терпило і два крила на плечах ніс, і всі, хто бачив, дивувалися та слідом ішли, до церкви. Зібралося люду, як на свячення. А Нестор на дзвіницю поліз і став крила ладнать. Мохнач допомагав йому у крила вбиратися, ще живий був Мохнач. І сказали отцю Серапіону. Вийшов він з церкви, хрестом Нестору погрожував, обіцяючи одлучить од церкви, бо не дав Господь людині крила, щоб літать. І одвічав йому Нестор із дзвіниці: "Може, я хочу на небо летіти, аби з Богом гомоніть". — "Говори до нього молитвою, і він тебе вчує", — наставляв отець Серапіон. "Не вчує, бо нема коли йому до наших молитов прислухатися, йон крила птахам і метеликам розмальовує". І сказав отець Серапіон Несторові дуже суворо, що той кощунствує, бо Господь не маляр, щоб крила птахам і метеликам розмальовувать, і від сотворіння світу вони мальовані. І начитував отець Серапіон із Біблії: "І був вечір, і був ранок, — день четвертий, ї сказав Бог: "Нехай вода вироїть дрібні істоти, душу живу, і птаство, що літає над землею під небесною твердю". І створив Бог риби великі, і всяку душу живу плазуючу, що її вода вироїла за їх родом, і всяку пташину крилату за родом її. І Бог побачив, що добре воно. І поблагословив їх Бог, кажучи: "Плодіться, й розмножуйтеся, і наповнюйте воду в морях, а птаство нехай розмножується на землі!" Але далі богохульствував Нестор Терпило, і сказав він із дзвіниці отцю Серапіону та всім, хто стояв на майдані біля церкви: "Бог не читав твоєї Біблії, бо дуже б сміявся. Нема тверді в небі, а пусто, бо я піднімався на небо, як на дзвіницю осю, і гомонів я з Богом, як ось із тобою гомоню, і злазив я від порога Божої хати по лєсніці, як на іконі намальовано. Але маю я ще з Богом гомоніть, бо не все сказав. І хочу бути як птиця, бо душа моя жива так просить". Тоді прокляв отець Серапіон Нестора Терпила, на паперті церковній стоячи. Але Нестор тільки сміявся з його прокляття. І мовив він із дзвіниці до пакульців, що зібралися на майдані біля церкви: "Се я полечу на небо, як птиці літають, і людям так літать суджено, але скоро я вернуся. Перекажіть Уляні, яка з дітьми малими і не прийшла, хай виглядає". І розправив Нестор крила, і відштовхнувся од поруччя.
А я малою ще була, спужалась і під спідницю матчину хутчєй.
А мене матка на руки взяла, і з матчиних рук я глядів, дак Нестор-солдат, як птиця, над нашими головами пролетів на своїх крилах, і всі людяки, скольки було коло церкви, чудувалися д того.
И было усмотрено мной, священником Серапионом, нечто неблагочинное, производимое Нестором Терпилом путем посягательства на образ Божий и его крылатых ангелов, о чем доношу Вашему преосвященству, свидетельствами старости церковного и членов приходского попечительства подтверждая…
Летів Нестор над майданом церковним, над городом Степана П'явки, і були люди внизу як трава перестояна, що по косі скучає, і був звід небесний зовсім поруч, рукою простягненою дістать, і реготів Нестор до Бога реготом переможним: "Ну що, Боже, теперека і мені крила розмальовуватимеш?! Стрічай, солдат Нестор на гомонку до тебе летить!" Але за городом П'явчиним, де вишняк, підвелася земля навстріч Нестору, хлюпнула в очі яскраво-білим вишневим квітом, бо рання весна була того року, аж заплющився Нестор. А коли він розплющив очі, небо підморгувало до нього, що висів униз головою на розіп'ятих, наштрикнутих на вишневе гілля крилах, своїм єдиним оком, але не одвів очей Нестор, і небо, подивоване його затятістю та впертістю, закрилося.
Од тих пір стали прозивать Нестара Терпила Семирозумом, і все кодло яго досєль так прозивається.
А далєй прийшла із самого Києва бомага на Нестора. Така бомага, що йон уже не помічник учителю.
Туточки і баронеса приїхала чоловіка поминать, дак отець Серапіон і йой про Несторові крила піднісся, і яна Степана Цабекала луги стерегти найняла замість Терпила.
На Зелені святки, послі Троїці, маляр і Мрина красив церков. Дак приїздив йон у Пакуль парою коней, добренних коней, усі на тих коней заглядалися. А ставив йон тих коней у паламаря в дворі, у паламареві й хаті коли-не-коли і підночовував йон.
Моя матка у того паламаря город полола, бо з зими напозичалися, одроблять треба, дак яна бачила і нам погодєй, як уже ми трохи попідростали, розказувала про все. Сказали Мохначу, а дружків йон мав, що маляр на ніч у паламаря зостався. І прийшов Мохнач, як стемніло, на дворище паламаря, щоб коней вивести. А як виводив йон коней з двору, вийшов на ґанок маляр.
Так уже треба було.
І побачив маляр, що Мохнач коней його одв'язав та виводить з двору, ухопив лушню і ударив злодія. І сконав Мохнач посеред двору паламаревого, хоч дужий був чолов'яга і показний із себе.
Але й маляр із Мрина мав силу у руках добру.
Уранці приїхав справник, папір написав. Але ніхто не судив маляра за убивство Мохнача, хоч і служив син Мохнача у губернській поліції. Не хотів син розголосу для себе, що батько Конокрад. А був той син не рідний йому, а пасинок, другою жінкою Мохнача, поки в Мрині жила, з поліцмейстером нагуляний. І як пом'янули Мохнача на дев'ятий день, прийшов до Нестора з двома розписками: позичав Нестор у Мохнача, коли будувався.
А перша жінка Мохнача молодою померла, народивши сина Матвія. Мохнач уже був зажитий чоловік, з мринськими панама й підпанками знався, коней та волів їм перепродував. І висватав він за себе старшу дочку (а було їх аж п’ять) колезького реєстратора Галая, що в міській управі служив. Без краси і з приплодом була старша дочка Галая, але колезький реєстратор придане за нею добре дав. По смерті Мохнача мачуха так повернула, що Матвієві з батькового спадку мало що й перепало. Та він уже був жонатий на грунтовичці Мар'яні Цабекалі і одійшов од мачухи, відкупивши, тесть поміг, у баронеси землю під дворище, поруч з Несторовим двором, під Круковою горою. Хату з Будища перенесли, удовина хата, але й такі гроші. Ще було в молодого Мохнача п'ять днів поля на Займищі, придане Мар'янине. Розгортав Матвій підгір'я, вище двору Несторового, щоб хату ставити, і докопався до каменя.
Підгорнув йон той камінь ломом, а було сеє проти ночі, аж побігло по небу дванадцятеро коней, самі яни білі, а гриви у них червоні. Нікому йон того не розказав, а тольки сусіду своєму, Нестору.
То все бабські гомонки, щось чула, та недочула, бо не дванадцять було коней, а дванадцять пар, і гриви у них не червоні, а білі гриви, і лєнти червоні у гриви вплетені, і не по небу яни бігли, а по землі, і так копитами кресали, що іскри з-під копит, наче в кузні, сам Матвій мені в старості повідав, а йон ніколи не брехав.
Нема такої людяки, щоб яна ніколи не брехала.
Дак вибігли ті коні на гребень Крукової гори, стали і гарцають, а в мене, Матвій розказував, шапка на голові піднімається. "Мар'яна, Мар'яна! — гукає йон жонці. — Поглянь, що йоно-бо таке".
Я над полоттям саме горувала, земля наче камінь., давно дощу не було, дак я розігнулася: "Нічого такого не бачу, то сонце заходить і по гребеню гори вогонь розсипає". Так йон тольки рукою махнув, бо таки коней бачив, се вже йон погодєй розказав.
Бо ні Матвій, ні Мар'яна не знали, що то йон золото під каменем потривожив, і треба було під той камінь голову покласти, і золото б йому далося. Йондечки один чоловік у Мньові до скрині докопався, дванадцять голів кінських із скотомогильника поклав і забрав усе золото.
А другого дня по городу у Мохначів курочка ходила, наче приблудна, наче шукала щось: квох-квох-квох. Хотіла Мар'яна спіймать, уже в повітку загнала, і туточки не стало курки, наче крізь землю провалилася. І пішов тоді Матвій до сусіди свого Нестора та й каже: "Осе, дядьку, хочу з вами погомоніти, бо не знаю, що й думать". І розказав Нестору і про дванадцятеро коней на Круковій горі, і про курку, яка крізь землю провалилася. А Нестор, що його уже Семирозумом у Пакулі прозвали, і одказує Матвію Мохначу: "Се ти золото, у давні давена заховане, потривожив. Дак теперечки золото саме в руки твої проситься, та не знаєш ти, як його узять".
Уночі засвітилися на Круковій горі сині вогні, а тільки наближався до них Нестор — гасли. І дивився на них Нестор оддаля жаденними очима, бо то золото себе являло, а вовк радісно гув у переліску, на гребені Крукової гори. Уночі зашерхотіло в печі, і вийшла з підпіччя дівчинка років двох, у білій сорочечці, із золотим волоссячком, манюсінька, гарненька, пропливла над долівкою тихим сяєвом і знову у підпіччі зникла.
То йон, Нестор, не знав, хоч і Семирозумом прозивався, ніхто усяго не знає, така людяка, яка усе знає, і на світі б не жила. А треба було Несторові ту дівчину поясом шкуратним обперезать — вона сріблом-золотом по долівці й розсипалася б.
Дак йому треба було ще на горі Круковій замітить: де вогонь блисне — тамочки і копай, тамочки і золото.
Що те срібло-зо лот о, як уже домовик товкся по горищі у них.
