Листя землі - Дрозд Володимир
І назвався він Іваном Колядою. І був у нього лист від брата мого Опанаса на ім'я батька мого, пакульського пана. А вже Опанас залишив військове училище в столиці, перебрався до Києва і став вільним слухачем університету. І писав Опанас до батька, щоб той прийняв його друзів на час косовиці, хочуть вони сили свої випробувати у сільській роботі, коситимуть нарівні з усіма, харчами не вередуватимуть, а плата — як господар скаже. "А ви хоч тримали коли-небудь косу в руках?" — запитав батько мій, бачив-бо, що вбрання майстрового — се для ока. "Тримав, — відповів Іван Коляда. — Я син сільського дяка". — "Син дяка, якого за політику вигнали з семінарії, як сина мого з кадетського училища?" — невесело посміхнувся батько. "Ні, Михайле Михайловичу, із семінарії я вийшов сам, не бажаючи сидіти на хребті народу і дурити йому голову". — "Не ви, так інші, не тим, то іншим, а голову народу однаково дуритимуть, так уже споконвіку ведеться в світі, — сказав на те мій флегматичний батько і не став більше розпитувати Івана Коляду. — А іншого світу, які б ви не були розумні та прогресивні, чудом не сотворите. На косовицю ж вас прийму, коли вже мій непутящий син за вас просить. Але житла для поденних робітників у моїй економії нема". — "Ми хату наймемо в селі". І подякував Коляда моєму батькові за ласку його.
І повела я товариша Опанасового на Муравщину, там крайньою хата Гаврила Латки. Бо так Коляда просив: щоб одлюдно. А чому повела я товариша Опанасового, хоч могла це зробити котрась із служниць, сама собі не звітувала. І признався гість, що й для мене є вість од Панаса. Знайомий був мені почерк: літери наче крильми вимахували і слово слово наздоганяло: "Се брати мої по вірі моїй новій, сестричко, святе діло вони роблять. Допоможи їм чим зможеш, начеб рідному братові допомагала". І щось дивне зі мною діялося. Досі за мовчазну та скритну мали мене. А се щебетала я пташкою, саму себе не впізнаючи. Розказала, що я остання дитина в батьків і що мати померли, мене народжуючи. Розказала, як не хотів батько, щоб я у Мрин на курси фельдшерські після прогімназії їхала. Мовляв, досить з дівки і прогімназії, наука сучасну молодь не до добра призводить, а до загибелі. Розказала і про Дарину, сестру свою. Отак і до неї батько, допоки заміж не вийшла. Хоч досі в душі старого підозра живе, що шлюб її фіктивний. І навіть про відставного майора з Хмільниці, якого батько в женихи мені ладнав, розповіла: "Виструнюється той майор переді мною, наче перед генералом, а мені смішно, бо нема про що з ним розмовляти, жодної книжки, окрім статуту військового, не прочитав, і жодної прогресивної ідеї в голові, самі армійські артикули. Та й не думаю я про заміжжя, а думаю, як стати корисною народові і сприять суспільному прогресові. Хоч, звісно, нині трохи не всі провінційні панянки про народ та прогрес щебечуть, а потайки мріють про грошовитого чоловіка. Але я не така, не така!" Себе я переконувала чи супутника свого? А Іван позирав на мене уважними, лагідними очима, і було мені добре в сяєві його очей.
Пишу се в камері холодній і темній, на каторзі Кара, за тисячі верст од рідного Пакуля, а перед очима моїми край села, що Муравщиною зветься, у сонці, як у золоті: крайня від лугу хатина Гаврила Латки, і жінка його Параска на порозі з малою дитиною на руках, а ще двійко дівчаток за поділ материн тримаються. І згодилася Параска в комірне прийнять приїжджих, допоки косовиця. Назавтра приїхали в Пакуль три жінки стрижені і чоловік Опанасового віку, з довгим волоссям та пишною бородою, на отця Серапіона схожий, і поселилися вони в хатині Латок. Навідувалася я на Муравщину, бо тягло вже мене до Івана. І шкребло душу мою, що молоді жінки з Колядою такі товариські. І була я холодна до них, а вони не розуміли холоду того, за панянку пещену маючи мене. А бородань, що Дмитром Домонтовичем назвався, був до мене веселий та балакучий.
І розказував він, як минулого літа рибалив на Волзі: "Посадили мене рибалки на баркас і дали двоє весел. А я уперше їх в руках тримав… Хазяїн насварив мене і до коней поставив. Почав я коня запрягать, кручу хомута і так, і сяк, а одягти не можу, і шляки не підчеплю. "Де ти народився, де тебе хрестили?!" — кричить хазяїн. "А у нас на Україні волами їздять…" — одказую. І вигнав мене хазяїн, і скінчилося моє ходіння в народ. Там, на Волзі, серед робочого люду, вперше я, даруйте, вошей побачив. Що це, запитую в рибалок, за білі блохи? А вони сміються…"
Але й пакульці насміхалися з нових робітників мого батька. Хоч старалися вони з усіх сил, щоб не відстати од селян. Але не слухалися їх коси й граблі. Та й з'являлися приїжджі в лузі, коли сонце вже вище дерев було, коли сільські косарі, напрацювавшись, снідати сідали. І казали про них пакульці: "Тонконогі…" А мені образливо було за товаришів моїх нових, особливо ж за Івана Коляду. І ходила я на луг, і гребла сіно нарівні з усіма, і пахне мені сіно те досі, навіть тут, у камері брудній. І були то дні щасливі, яких так мало в моєму житті було.
Якось по роботі сіли вечеряти, хто в лузі працював. І промовляв того вечора Іван Коляда до селян: "Люди добрі! Як ми з вами сьогодні живемо? Живемо, наче каторжні, наче в'ючні тварини. Непосильна праця зводить у могили і селянина в полі, і робітника на заводі та фабриці. Бо робочі люди і в селі, і в місті працюють на багатіїв, які п'ють з нас крівцю і розкошують. А чому? Бо земля належить поміщикам, а фабрики та заводи — капіталістам. Погляньте, люди добрі, навколо: один має сотні десятин землі, а другий не має і шматка хліба. Хіба це справедливо? Усі багатства землі нашої створені руками трудового народу, а скільки нахлібників на його плечах — і дворянство, і купецтво, і чиновники, і попи! Один із сошкою, а семеро з ложкою — ось як ми живемо. А хіба не від нас самих залежить, щоб і поміщицькі, і казенні землі поділити між усіх порівну, по справедливості? Хіба не від нас залежить, щоб одного дня не стало ні чиновників, ні урядників та станових над нами, а сам народ усім правував? Час нам, люди добрі, дружно піти війною на панів та підпанків, щоб усі блага земні належали громаді. І тоді настане на землі нашій соціалізм, який є найновішим словом науки про те, як людям розумніше влаштуватися в цьому житті. Коли настане соціалізм, не буде серед нас ні багатих, ні бідних, а будуть усі рівні. За соціалістичного устрою земля і фабрики належатимуть тим, хто на них власними руками працює.
І чиновників-дармоїдів над нами не буде, а вільно вибрані народом люди порядок забезпечать. За нового життя ваші діти навчатимуться наук різних, як тепер навчаються наук діти панські, і то не лише в сільських школах, а й у міських університетах. А коли вивчаться наук, придумають такі машини, які за людей усю тяжку роботу робитимуть і в полі, і в місті. А люди як боги стануть…"
Малюю усе те на листочках, біля каганця тюремного, наче давній сон свій. Невже було насправді — вечірній луг, курінь, вогнище і — голос Іванів? Вогнище висвітлювало його схвильоване обличчя, як лампада ікону, і я милувалася ним, що тепер приховувати, милувалася. Тоді я уже вміла любити і — ще уміла. Після слів Іванових довго мовчали всі. Потім мовив Потап Гончий, що його в Пакулі Безсмертним прозивали, відколи (так розказують) розбудив його в труні Нестор-солдат: "Розумна ти, Іване, людяка, добре гомониш, наче з книжки читаєш, зовсім як батюшка наш у церкві і ще добріш. Але скажи мені тепера: що буде з нами на тім світі?" Подивувався Іван такому нежданому запитанню, бо про інше він говорив. А бородань, що Дмитром Домонтовичем звався, — він збоку од гурту сидів, — засміявся. І розгнівалася я на нього, і не злюбила відтоді, бо так вийшло, ніби з Коляди він сміявся, з розгубленості його. "Та ми ж, дядьку, про цей світ балакали, — відповів по хвилі Іван. — На цім світі нам треба розумно життя організувать, а на тамтешнім ще ніхто з живих не бував. Учені люди кажуть, що й нема його, того світу, що то все вигадки попівські…" — "Не, людяко добра, неправду ти мовиш, є він, той світ, бо я там гостював, як помер був, а Нестор-солдат повернув мене на землю. Бував я і знаю: на тому світі отако, як ти нам сьогодні розбалакуєш про життя майбутнє: ніхто нічого не робить, а всі тольки смачненьке їдять, горілочку попивають та пісень наспівують веселих… Так нам, хто старіший годами, уже недалечко до того раю, ти ж молодий, але пожди, рано чи пізно, а й твоє прийде, і буде все, як ти оповів…" Знову реготнув бородань у темряві. Але ніхто, окрім мене, не завважив того сміху, бо селяни уже спати на сіні вкладалися, про погоду, чи дасть Бог завтра стогувать, розбалакуючи.
А може, й справді усе це лише наснилося мені? Бо те, чим живу, животію, а не живу, нині, таке одмінне, бо ненавистю жива я тепер, а не любов'ю. А хіба можна довго жити ненавистю самою? Не каторга, не тюремна камера, не карцери вбивають мене, вбиває ненависть, яка заполонила всю душу мою, не залишивши ані місцинки для Любові. І я хапаюся за спогади, аби хоч якусь хвильку ще протриматися на сім світі. Того вечора ми верталися з лугу тарантасом, якого прислав по мене батько. І зорі з неба дивилися мені в душу, і був Іван біля мене. І мовив Дмитро, коли од "їхали від гурту селян: "Добре говорити вмієш, Іване, але слова це все, слова. Вони і від попа досить слів наслухалися, про заповіді Божі. А вийдуть вони з церкви, перехрестяться на паперті і — живуть, як тисячі літ жили. Ви їх ідеалізуєте, а насправді це темна маса, гній історії, і щоб цю масу сколихнути, потрібно діло, діло, а не слова! Гучне діло, на всю імперію, щоб відлуння його громами прокотилося над рабською землею! А щоб таке діло вчинити, потрібна організація з небагатьох. Потрібен орден, як це було в середньовіччя, відчайдухи, які б заприсяглися: влада або смерть! Такі відчайдухи вироблять план дій і не відступлять від нього, а хто відступить — тому смерть від рук товаришів". — "І хто ж каратиме відступників — ти сам чи катів найматимеш?" — зринув у темряві в'їдливий голос Івана. "Якщо для діла нашого буде потрібно, рука моя не здригнеться, повір. В ім'я майбутньої перемоги крові не побоюся. Хай загинуть тисячі і мільйони рабів — майбутнє нас виправдає.
