Рiка далеких мандрiв - Сушинський Богдан

Може, спробуєш, га?!

— Я?! — вражено перепитую Миколу Матвiйовича.

— Ну, не зараз, не зараз. Коли пiдростеш, пiдучишся. Хлопчина ти допитливий — придивляйся, запам'ятовуй.

Я висунувся з трактора й озирнувся. Менi хотiлося ще хоч раз побачити цю людину. Одначе побачив тiльки вервечку куряви за трактором, високi модрини обабiч шляху та зграю птахiв над верховiттям.

Микола Матвiйович уже сказав, що пiд'їжджаємо до корпусiв комбiнату, який будували неподалiк залiзницi, проте я все ще озирався назад, щиро вiрячи, що на дорозi, яку ми переорюємо своїми гусеницями, ось-ось знову з'явиться Влас Кирилович. Вийде з тайги, гляне на те, що ми тут наробили, й осудливо похитає головою: "Таку дорогу i так зiпсували!"

Ще у вiкно бачу, що вся рiвнина навпроти нашого будиночку бiла. Не вiрячи очам своїм, вискакую тiльки в сорочцi i розгублено роззираюся. Бiла трава, бiле камiння в низинi, бiлi дерева понад рiчкою пiд бiлими горами. I лише ягоди на кущi, що дуже нагадує кущ калини, — яскраво червонi. Якiсь неймовiрно червонi у цiй вкритiй iнеєм долинi.

Я повертаюся до квартири, швидко одягаю куртку i в'язану шапочку й поспiшаю на рiвнину. Чому все взялося iнеєм? Невже зима? Невже вона почалася у серпнi?

Спускаюся в долину, звiдки, у промiжок мiж деревами, видно сiру смужку рiчки. Схил долини став слизьким, i я одразу ж падаю, пiдводжуся, з'їжджаю вниз, наче невдаха гiрськолижник, i знову падаю. А пiдводячись, бачу перед собою двi дiвочi постатi, якi поступово вимальовуються на тлi бiлої гущавини. Помiтивши мене, одна з дiвчат зупиняється, а друга звертає убiк i бiжить до селища. Ту, що зупинилася, я одразу впiзнаю — це Iнга. На диво, менi здається, що вона теж уся з iнею. Може, це її притрусило снiжинками з гiлок? Або ж я втратив здатнiсть розрiзняти предмети на цьому слiпучо-бiлому просторовиську?

— Валерко! — гукає Iнга. — Пiдведися, застудишся!

Я дивлюся на Iнгу, не бажаючи вiрити, що чую її голос, i чомусь продовжую сидiти на вологому крижаному килимковi трави мiж пеньками i камiнням.

— Пiдведися! — наполягає Iнга, наближаючись до мене. I я виразно бачу її радiсну усмiшку. — Глянь на пагорб по той бiк рiчки. Там оленi.

Тiльки тепер пiдводжуся i бiжу назустрiч дiвчинi. У неї чорне розпущене волосся. На нiй жовта куртка i блакитна, пов'язана замiсть шарфа, хустинка. А чому здалеку вся постать її видавалася бiлою-бiлою? Ага, мабуть, тому, що ця снiгова пустеля освiчувала її слiпучо-бiлим холодним сяйвом, до якого я ще не звик.

Тим часом подруга Iнги вже пiднялася на узвишшя i звiдти стежить за нами. Менi чомусь здається, що зараз вона заздрить Iнзi. I менi теж.

Дiставшись берега, я справдi побачив трьох оленiв. Вони стояли досить далеко вiд нас, лiворуч, по той бiк рiчки, на узвишшi, i сторожко роззиралися. Згодом до них приєдналося ще кiлька оленiв.

— Ага, тепер я розумiю, — каже Iнга. — Он той, що стоїть першим, їхнiй ватажок. Вiн стежив за нами i не кликав iнших, аж поки не помiтив, що ми з Маринкою пiшли геть.

— Шкода, що тут нема Чингiса. Це хлопець iз сусiднього селища. Я обов'язково познайомлю тебе з ним. Вiн, напевне, спробував би пiдкрастися до череди на пострiл рушницi.

— Що ти?! Хiба їх можна полювати? Глянь... Нi, ти тiльки глянь, якi вони! Красивi, гордi. Нi вiд кого не залежнi.

Тим часом ватажок, що досi пильно стежив за нами, уже пiдступив до краю пагорба i, задерши голову, прикрашену плетивом рiг, хрипко заревiв, наче поранений сурмач, що скликав пiд знамена рештки стомленого битвою вiйська. Що означав цей сигнал? Що попереду чатує ще бiльша небезпека? Чи, може, навпаки — не треба боятися людей, якi по той бiк рiчки, бо вони не мають при собi палиць, з яких виривається вогонь, а отже, не можуть загрожувати. Якби тут був Вiчний Мисливець, можливо, вiн зрозумiв би смисл того заклику.

Та ось ватаг спустився з узвишшя, погордо пройшов берегом ще далi вiд нас i, знову заклично заревiвши, обережно увiйшов у воду. Десятка зо два оленiв, що спустилися до берега услiд за ним, терпляче чекали, поки вiн переправиться, жоден не наважувався ступити слiдом. I, тiльки почувши ревiння з того берега, кинулися у воду i теж почали переходити на наш бiк. Олень-ватаг стояв на березi i чекав, поки переправиться останнiй. Та навiть по тому, як гурт зник у тайзi, вiн та ще двоє оленiв продовжували стояти, задерши голову, i дивитися на вершину, з якої нещодавно спустилися.

— Напевне, якийсь олень вiдстав, — стиха проказала Iнга.

— Так, вони когось чекають.

Я глянув на пагорб, потiм на оленiв, а коли знову перевiв погляд на узвишшя, побачив... двох вовкiв. Он воно що! Олень-ватаг знав, що вовки йдуть по слiду i чекав їх. Вiн переправив своє оленяче плем'я через Амгунь, вiдiслав його в тайгу, а сам залишився, готовий зустрiти переслiдувачiв.

Я легенько пiдштовхнув лiктем Iнгу i кивком голови показав на вершину. Дiвчина стиха зойкнула i вiдступила за мене. Я не вiрив, що вовки можуть переправитися через рiчку, поки тут стоять сильнi оленi-самцi, i тому навiть не злякався. Оленi захищали й нас. До того ж, вовки були занадто далеко, щоб ми не встигли втекти до селища.

Хижаки стояли, притиснувшись боками один до одного, — мабуть, це були вовк i вовчиця — i, як менi здавалося, сумно дивилися на своїх мiцнорогих суперникiв, що ревли i, грiзно наставивши свою зброю, розривали копитами землю, викликаючи їх на поєдинок.

— Вовки кинуться на них, — майже пошепки мовила Iнга. — Кинуться, i ми не зможемо врятувати.

— Вони не переправлятимуться. Занадто холодна вода. А може, бояться, що оленi нападуть, не давши їм вийти з води. Та й хтозна, чи вовки вмiють плавати.

— Нi, вони таки нападуть. Ось побачиш.

— Не бiйся.

— Якби в нас була рунишиця, ми врятували б їх, правда?

— Звичайно.

— А чому вовки не бояться нас?

— Теж зрозумiли, що ми не мисливцi та й знаходимося занадто далеко вiд них. А може, вони дуже голоднi. Такi голоднi, що втратили страх.

Поки ми отак пошепки перемовлялись, задкуючи вiд берега, вовки раптом зникли. Нi я, нi Iнга навiть не встигли помiтити, коли i куди вони щезли. Наче й не було їх там нiколи, наче це вони всього лиш привидiлися нам. Напевне, ми так i вирiшили б, якби не оленi, що, дочекавшись утечi хижакiв, знову задерли голови i, не поспiшаючи, задоволенi собою, подалися в тайгу.

Ми поверталися до селища. Рука Iнги виявилася у моїй руцi. Вона була теплою i нiжною, i я страшенно боявся, що дiвчина от-от схаменеться й вивiльнить її.

Ми йшли бiлою долиною до бiлого узгiр'я, край якого чорними граками повсiдалися незграбнi будiвлi тимчасового мiстечка.

8

Уже заходить сонце. Менi час повертатися додому. Та й Романовi теж треба йти в гуртожиток. Але ми сидимо на спортивнiй колодi у дворi школи i милуємося долиною, що пролягає мiж узвишшям, на якому будується мiсто, а за ним — гiрничо-збагачувальний комбiнат й Амгунню. Тайги в долинi нема, тiльки невеличкi острiвцi модрини i кедра, посеред яких сiрiють пiд призахiдним сонцем кострубатi вершини скель, що здалеку здаються дахами казкових замкiв. А праворуч — гребiнь невисокого хребта, який пiдступає до нашого берега рiчки, утворюючи вузеньку ущелину. Сонце зависло над нею мiж двома скелями, як палаючий човен, що застряг мiж кам'яними брилами i тепер догоряє там, покинутий напризволяще.

Я вже знаю, що, пройшовши путiвцем, прокладеним попiд скелею, невдовзi опинишся у досить великому мисливському селищi Еймон, де живуть мисливцi, рибалки i заготiвельники лiсу. А одразу за селищем знаходиться лiсокомбiнат, з якого до Нордана привозять дошки, балки, вiконнi рами i взагалi всю, як каже батько, "столярку". А ще я дiзнався вiд Чингiса, що Еймон — одне з найбiльших поселень у цих горах. У ньому вiддавна живуть нанайцi, якути й евени. I що там, за скелею, неподалiк рiчки, стоїть хатина Аяна Куруна, дiда Чингiса, Вiчного Мисливця. Вiн-бо й справдi найстарiший з усiх мисливцiв, якi полюють по навколишнiй тайзi.

Згадавши про дiда Чингiса, я скоса зиркаю на Романа, а потiм врештi-решт наважуюся:

— Пам'ятаєш, — кажу, — ти обiцяв, що поїдемо до Вiчного Мисливця, щоб розповiв про Шаманську печеру?

— Я все пам'ятаю.

— I попросимо, щоб повiв до неї.

— I таки попросимо, — киває Роман.

Сьогоднi вiн настроєний жартiвливо i це менi не подобається. До таємницi Шаманської печери я ставлюся серйозно. I хочу, щоб так само ставився до неї Роман.

— I коли ж ми пiдемо? Може, завтра? Саме недiля.

— Завтра — нi. Наступної недiлi — це вже реально.

— Чому не завтра? — наполягаю на своєму. I раптом дивлюся й очам своїм не вiрю: до школи наближається Чингiс i якийсь приземкуватий лiтнiй чоловiк з рушницею за плечем.

Я штовхаю лiктем Романа. Вiн глянув у той бiк, куди я показую, i пiдхопився.

— Здається, ти хотiв познайомитися з Вiчним Мисливцем, — стиха проказав вiн, киваючи у бiк старого. — Вiн перед тобою.

— Валерко! — ще здалека гукнув Чингiс. — Ми до тебе. Познайомся, дiду, це — Валерка. А це мiй дiд Аян! Ми гостювали у тiтки, i вiн погодився розшукати вас, щоб познайомитися! Шкода тiльки, що обмаль часу, — додав Чингiс, уже пiдiйшовши до нас. — Треба повертатися в Еймон.

— Кажуть, що ви оживляєте дерево? — мовив дiд Аян до Романа. Вiн трiшечки вiдстав вiд онука, але все одно йшов досить швидко, i щось не помiтно було, щоб вiн стомився.

— Та де там оживляємо?! — знiтився Роман. — Так, намагаємося вирiзьблювати якiсь-там скульптурки. Можете подивитися, он вони, на подвiр'ї дитячого садка.

Поки Вiчний Мисливець оглядав Романовi витвори, я уважно стежив за ним. Одначе обличчя старого було так порiзане зморшками, що важко збагнути, якi почуття вiдбиваються на ньому. I тiльки по тому, як обережно вiн торкався статуеток i щоразу прицмокував язиком та похитував головою, можна було зрозумiти, що Романовою (та вже й моєю) роботою вiн таки задоволений. Вiчний Мисливець справдi був досить старий, i менi навiть не вiрилося, що в такому вiцi ще можна ходити в тайгу на полювання.

— Ну от, я все побачив, — мовив тим часом Вiчний Мисливець, закiнчивши свiй огляд. — У кожного дерева — своя мудрiсть, i ти, хлопче, забув твоє iм'я... — А коли Чорногора назвався, продовжував: — I ти, Романе, вiднаходиш цю мудрiсть, показуєш її людям...

Вiчний Мисливець говорив з сильним акцентом, але я не зрозумiв його не через це.