Феномен доби (сходження на Голгофу слави) - Стус Василь

Нарешті, за ідейну непомильність треба було платити життєвою правдою. Але перед образом великого майбутнього самоцензурування це здавалося такою дрібною прикрістю, що на неї можна було і не зважати.

Декади поетові минали, а з ними танули рожевуваті серпанки "Соняшних кларнетів". У складний час 1920-21 рр. Тичина став у віршах обережно мислити, обдумуючи своє поетичне обличчя, і воно, втративши природність виразу, затвердло і скам'яніло. До всього, починавши логічно мислити, Тичина ставав пересічним і малоцікавим.

Це і засвідчив поетичний цикл "В космічному оркестрі" — наївна спроба сягнути найвищих емпіреїв "Соняшних кларнетів", тільки на новому, умоглядному рівні і в нових умовах.

Поет виявився недостатньо закоріненим у своїй вірі і в своєму життєвому призначенні. Через це він став метатись із одного кутка в інший, не знаходячи ні там, ні там справжнього задоволення: територія поетового існування була значно вужчою за безмежну відстань цих "противокутів". Думаю, що його вірші національної тематики (бодай деякі з них) були одним із цих кутів, фактами переступання поетом меж території своєї особистості, його політично правильні вірші — фактами такого ж переступання через самого себе, тільки в протилежний бік. Утриматись у собі самому Тичина зумів тільки в першій половині збірки "Соняшні кларнети", в тій, яка була непідвладна законам гравітації. Потім почався шторм: кількаразове переглядання свого світогляду не тільки не наближувало Тичину до своєї "властивої статі", а кожного разу віддаляло його від себе, посилюючи в душі гостре відчуття незадоволення самим собою і своїм минулим, потребу ще раз повернутися до старого, переписати своє минуле знову, "уточнити" себе заднім числом, висловити те, що раніше не було висловлене з належною чіткістю і конечністю. А звичка до постійного самопереглядання уможливила всі пізніші маніпуляції над його творчістю.

* * *

"У Тичини худі й нервові руки. Розмовляючи, він опускає вії, несподівано зводить їх і дивиться перед себе тьмяними чоловічками, уводночас шляхетними й іронічними",— так писав у 1924 році один з перших російських перекладачів Тичини О. Гатов. При цьому згадуються Тичинові рядки із збірки "Вітер з України":

Не мрію, ні, повіки я розмружив —

іронія і гордість на лиці,

іронія...

Збірка "Вітер з України" вийшла в світ 1924 року, об'єднавши в собі вірші, писані протягом шести років (1918-24). Ця збірка засвідчила, що криза, почата кілька років тому, ще не минула (згадуваний уже О. Гатов писав навпаки: ця збірка завершила внутрішню поетову кризу). І годі було побачити, який може бути з цієї кризи вихід.

У збірці пишно представлена лірика, де поет утверджує себе на позиціях марксистського розуміння історії ("Кожум'яка", "Фауст", "Повстанці"), в дуже-дуже своєрідний спосіб, шукаючи виходу із етичних суперечностей нової доби:

Хай буде рух! Душі! Знаття!

Нехай і боротьба звірина! —

Лиш так оновиться людина

і вся матерія життя.

Проте ця тема, видно, не дає поетові спокою і тому варіюється: "Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав! Бо подавив свого й чужого люду без ліку... Дивлюсь тепер на кров, на корчі тіла, на руїни. Заплакати? Себе убить? — Щоб знов орли? Щоб знов тирани?! — О ні!.. Пійду життя творить нове — хоч би й по трупах — сам! Так мусить буть". Або ж: "Ну що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим, і світ новий — він буде наш!" Цей новий світ уже має в Тичині вірного сподівальника, повного почуття обов'язку перед майбутнім. І це почуття обов'язку поет передає по-тичинівськи граціозно:

І тільки вгорі годинник горить над тобою,

над твоєю, над нашою головою.

...................................................................

Ген ярами і злидні і тиф. За кущами кущі...

Хто це під вітриною божевільне скиглить на дощі? —

Обов'язок висить над тобою,

над твоєю, над нашою головою.

Почуття наближуваного майбутнього ступає в поетові сліди: великоднього дня йдучи Кузнечною вулицею, поет спостерігає ледаче тривання свята ("ще розговляються, ще тиша, така на всьому лінь!"). І тут ударяє камертон обов'язку:

Чого ж я чую шум?

Чому в мені бадьорість?

Який там флот

з незавойованих висот

шалену розвиває скорість?

І звідки дзвін?

І звідки в грудях спочуття безкрає?

не Воскресіння, не Різдво —

нове новітнє торжество

шумить і наближає.

І як наблизиться, впаде —

то многі з нас посліпнуть...

.............................................

Не те, щоб ми були старі,

а просто: грандіозу

не в силі віри ми понять,

не в силі ще язичества принять

таку велику дозу.—

містично шаманить Тичина, іще не в силі виявити те особливе майбутнє, яке виявиться тільки завтра, а сьогодні ще не промовляє відкрито ні до поетового серця, ні до розуму.

Попереду — невідомість, яку розсувають окремі, здебільшого теоретичні спогади:

...Зникнуть злидні й злед.

Стихне націй шум,

і межі запланет розсунуться,

і ми свій круг повторимо

у вічнім рості

до безкінечності!..

І все ж не завжди буде ясно:

зелень... шум...

Уже тут починається та філософія банальності, генієм якої Тичина стане через десять років. Вона доплітається до поетичних експериментів, зводячи останні до рівня чисто ремісничої, технічної досконалості.

А власне! Закінчились поетові декади, коли він говорив від свого імені, але говорив так, як від усього народу. Тепер поет починає говорити від імені народу, але говорить тільки від власного імені. Справді соціальній поезії поета настає край. Залишається єдиний план — чистої поезії, де його зростання безсумнівне (про це ще йтиме мова у зв'язку з "Кримським циклом"). І тут Тичина розкошує. Завужений простір існування таланту ніби спонукає до інтенсивного його використання. І що цікаво — особливо виразні формальні експерименти виявляються не в інтимній чи пейзажній ліриці, а... в громадській. А в такому специфічному контексті ці експерименти, хоч які часом і цікаві, сприймаються просто як гарні стилістичні вправи. Тоді виникає враження, що сама "тичининська" барва, найдостеменніші прикмети його таланту зосереджуються в найбільш "формальній" формі вірша. Тепер поетові явно ходить про зовнішнє оздоблення вірша, про формально-стилістичний надмір, але причини його, як читач, певне, здогадується, зовсім не ті, що були в "соняшнокларнетівську" пору:

Це Христос воскрес

мертвих воскреси-

тихо туго вітер

кленоклонив день.

Аж тут враз! враз!

врізався оркестр:

не Христос воскрес —

Робітничий Клас.

Аж тут враз! враз!

похід робітни-

чий же червоніший

празник як цей Май?

У вірші, присвяченому Миколі Хвильовому, Тичина славить цей український вітер Революції, який несе визволення всьому людству, оновлює світ, роблячи старим уже те, що творилося вчора:

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз —

рев! свист! кружіння!

і вже в гаю торішній лист —

як чортове насіння...

Захід не сходить з дива: "то похід звіра, звіра чи людини"? А вітер з України регоче — і з Заходу, і з Рабіндраната Тагора, що упокорився нещастю, як фатумові.

Дме вітер з України (справді, як питає той же Новиченко: чому з України? Хіба цей вітер дув не зі Сходу? чи, може, це данина популярній тезі того ж таки Хвильового про молоду революційну націю?) — планета в стадії становлення.

Тому реальність для Тичини існує переважно в тьмяній неозначеності футуруму. Це реальність закликів, лозунгів і окличних знаків, волюнтаристська реальність гнаних і голодних, щасливих уже тим одним, що світ міниться і завтра буде не так, як сьогодні.

Але трапляються й реальні замальовки — то округлі, повнаві, зігріті щедрим літнім сонцем, то похмурі, сутінкові, дражливі. Ось гарний, чисто живописний малюнок "Надходить літо":

Електрику сусіднє провело.

Пора б і нам? Хитав головою дід.

Скрипить за хатою колодязь.

Дзвід

тремтить і труситься, от-от впаде.

Артезіанський буде в нас, не пропадем!

Хитає головою дід.

А над селом — пустун-літан

безжурно крильми креслить план.

А далі вже ідилічний, майже шевченківський малюнок: "виходить з хати молодая весела мати". Ось картина голоду:

Хоч би світало... — Мамо, хліба!

Підвівся батько: замовчи!

Коло вогню в вагоні збились

і мруть голодні втікачі.

І дим їм очі виїдає.

Мороз проходить аж в кістки.

А за вагоном крик і гомін,

обмін, торгівля і свистки.

В лахмітті, в скорбі, у болячках

зігнулась мати. В щось дитя

укутала, та все: ну спати

навік заснуло б ти... Життя!

Прийшли сюди, а голод з нами.

Й нема людей поміж людей.

Ти чув?.. недавно десь тут жінка

зварила двох своїх дітей...

Одскочив батько: божевільна!

Мовчи! мовчи! До чого це? —

Схопилась мати й закричала,

а батько плюнув їй в лице...

В іншому вірші, поет зізнається, що не всі люди так віддані справі світлого майбутнього, як хотілося б поетові:

Та ж сама тупість, фарисейство,

лихварство, підступ і брехня.

І тільки меншість не загасла,

своїх прапорів не міня.

І тільки меншість певна цілі,

як скрізь, у всі часи, віки.

О люде, люде, свою душу

не замикайте на замки!

Нарешті, це сучасне трансплантувалося в цікавому вірші "Плач Ярославни", написаному 1923 року. Цей диптих досить складний за змістом, хоч сам малюнок м'який і ніжний, майже скрипковий.

М. К. Зеров відзначав, що "Плач Ярославни" — це нова інкарнація, нове втілення "Скорбної матері" і Мадонни перших збірників1. Я б тільки додав, що це успокоєно-журливий, позбавлений свіжості нагального горя похорон своєї колишньої Мадонни, сумовите прощання з цією ніжною експлуататоркою (вона ж бо хоче реставрації капіталізму, коли не монархії: "щоб одні землі гляділи, а другі корон").

Сніг. Сніжок.

На княжий теремок.

День і ніч круг нього ходить,

плаче голосок:

— Ой, князю, князьочку,

чи ти за Дунаєм?

чи ти на Дону?

Дай про себе вісточку,

бо умру.

Прислухається княгиня — тільки сніг,

тільки сніг та сніжок,

та за полем та за лісом

голод-голосок:

Батька війна!

Матері 'ма

Хто пооре, хто засіє? —

А-а?

Ой, яка пустеля.

Ярославна тужить за далеким князем, що "одступає з жменькою княжат", просить вітра одвернути од нього стріли. І тут ілюзію просто стилізації знищують знайомі інтонації тьмяних, неозначених голосів, що лунають "за полем та за лісом":

Ми тебе одвернем!

Ми тебе пошлем!

Будеш ти лежать як князь твій —

каменем...

Ярославна звертається до Дніпра:

— Дніпре, Дніпре, сон-дрімайло,

ти нам батько всім.

Встань хоч ти — коли без князя —

царство воскресім.

Царство тихе, праве,

мудре на закон:

щоб одні землі гляділи,

а другі корон.

Їй на відповідь тільки лунає сміх і ті ж самі суворі голоси:

Прислухається княгиня — брязк мечей та яса,

та все ближче голоса:

ми тебе воскреснем!

Ой, яка пустеля.

І вже зовсім веселий поруч із елегійною першою частиною, просто нестерпно веселий другий вірш дистиха:

Дивний флот на сонці сяє,

гімном небо потрясає,

грає на крилі.

То вертаються титани

чорної землі.

Із далекої літани,

там, де королі.

Що далекая літана

вбила пана-вкраїтана,

та не вбила тих,

в кого кров тече залізна

в жилах молодих,

в кого пісня сонцебризна

і правдивий сміх.

Повертають додому переможні воївники "королів і царів", їх зустрічають лади і дозріла колосиста нива.