Феномен доби (сходження на Голгофу слави) - Стус Василь

Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад".

Це час затемнення сонця, судна година людської історії — "місто в мальованих плакатах: людина людину коле".

Де ж поетові спільники? Чий бік він обстоює? На це чітко відповідає присвята: "Григорію Савичу Сковороді!"1.

Правда, мати такого спільника — значить бути знищеним у першу чергу. "Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою". Так що недарма увижається поетові в неспокійнім сні, буцімто грюкають у його двері: "Одягайсь на розстріл!"

Я не знаю Тичини більше стомленого і зневіреного, більш трагічного і людяного, ніж Тичина — автор цієї збірки. Він весь у цьому страшному часі — самотній і високий, як біль. І тільки зрідка його зблідлих уст торкається сардонічна усмішка:

Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?

Але її тут же одміняє вираз владного трагізму:

Я в болях весь, мов хрест в коралю.

Не слід думати, що Тичина зневірився в революції або що в його особі маємо її суворого дискутанта. Ні. Тичина приймав революцію, але не виносив її жахів. Досить згадати Горького, що водночас обурювався проти всякого терору — білого чи червоного.

Ой гримить, гуде, гуркоче,

Переблискує світ...

Чи то Рада, чи то німці,

Чи московський Совіт?

Здається, поет став свідомим своєї тернистої долі, традиційної місії українського поета. Його розпач урівноважує виспокоєна віра в те, що і в цей, страшний для його народу час він залишився гідним свого високого покликання людини і митця:

Сам скапую сонцем,

В блакиті розтану.

Сам стану віконцем,

У вічність, загляну...

О. І. Білецький писав про П. Тичину, автора перших чотирьох книг поезії, як про поета, що замислився "над головними проблемами свого часу і дав на ці проблеми відповідь з рідкісною прямотою і зворушливою ("подкупающей") щирістю" (VII, с. 18).

І справді: при виробленому індивідуалістичному світогляді "Соняшних кларнетів" і "Замісць сонетів..." поет не ховав очі од протипоказаних для такого світогляду речей. Естет у найкращому розумінні цього слова, Тичина не уникає страшної прози.

Ось образок "Кукіль":

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.

...Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирає.

А мати лежить посеред улиці з півхунтом хліба у руці...

Над двадцятим віком

кукіль та Парсифаль.

Голодна смерть матері, ґвалтування дівчатка, мати, доведена голодом до людожерства ("синок ще не вварився"), розмова з мужиками "мого ж таки села" про "саму нужду та злидні" — ось ті, зовсім, здавалося б, не-ранньотичинівські "образки", не бачити які йому не дозволяло прагнення безжалісної істини. Згадаймо "Ходять по квітах...", вірш, що явно дисонує в загальному тоні першої збірки. Але Тичина про те не дбає: життя народу значно ширше за естетичні канони, а дилеми — життя чи "тільки мистецтво" — для поета ніколи не існувало. Він мав високе право — справді народного співця — дорікати чистим естетам: "Фальшива естетика, грація для вас навіть там, де гроби". Тема голодної смерті, наприклад, звучить навіть у збірці "Вітер з України", коли це вже могло явно шкодити офіційній поетовій репутації. А поема "Чистила мати картоплю" сягає навіть пізнішого часу.

Соціальна проблематика була для Тичини не менш значуща за національну. Певною мірою це вже засвідчила "індивідуалістська" збірка "Замісць сонетів..." Надалі цей струмінь у його поезії ще більше посилюється.

Так, у збірці "Плуг" ця тема набирає значно більшої сили. В ній поет відшукує втрачений під ногами грунт. Справді: коли розглянуті збірки були свідченням певності авторської позиції в світі ("Соняшні кларнети" — певність своєї радості від світу, "Замісць сонетів..." — певність свого сумніву), то збірка "Плуг" — це книга подвійного сумніву. Сумніву щодо себе в світі і світу в собі.

Стоїть сторозтерзаний Київ,

І двісті розіп'ятий я, —

ось той реальний фон, на якому зродилася ця збірка. В голосі поета вчувається іронія, навіть самоіронія ("Мадонно моя..."); дискутуючи з іншими, поет дискутує і з самим собою ("Я знаю", "Один в любов"). Подекуди відчувається майже істеричний біль ("Месія", "Паліть універсали"), а в інших випадках — прагнення епізувати свій світ, стати од нього трохи осторонь, аби зафіксувати очима те, чого не можна сприйняти душею ("Псалом залізу"). Розгорнуті дискусії із самим собою прибирають вигляду відстороненого лицедійства ("Листи до поета"). Нарешті, в голосі поета з'являються просто фальшиві нотки ("Ронделі"), що особливо дисонують в складному хорі поезій цієї книги.

"В душі боролись два світи — гармонія і справедливість" — так поет пойменував свої тогочасні настрої.

Отже, з одного боку

Замість лелії рожу

цілують уста,

а з другого:

А все ж, як Петро від Христа,

відректися від Тебе не можу.

В голосі поета з'являються небезпечні інтонації:

Із ким тепер, в яку годину

молодий відмолодюсь?

Невже ж ні раз не помолюсь

за моє кохання, за людину?

І майже поруч із цим — антистрофа.

Ось одна:

Випала ж зима! —

Що тепер всім воля,

врізали вам поля,

в головах тополя,

а голів нема1.

Ось друга:

Уявляю —

(страшна мить!)

Прийде, заридає з одчаю

і сонце затьмить.

Хтось кине слово п'яне:

— В розстріл! на тротуар!

І місяць встане

як на пожар.

Замість дощу, замість роси —

каміння з неба...

І чиїсь голоси:

— Не треба! не треба!

Каліка, поспішаючи кудись, наступить на дитину.

І всі будуть кричать без упину:

— Месію! Вітайте Месію!

— Осанна Йому, Він прийшов!

І кров

смертний екстаз перетворить у мрію.

А ось третя:

Паліть універсали, топчіть декрети:

знов порють животи прокляті багнети!

Проклинайте закони й канцелярський сказ —

Воля! — єдиний хай буде наказ.

Воля! Воля! — серце в грудях...

Знов як рабів розпинають на людях.

Знову кайдани, тюрма й шомполи,

І слово невільне мов з-під поли.

Хто має право примусить людину?

Хто може ніч обернути на днину?

І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх

повісив за правду, єдиний наш гріх?

Я вже казав, що у Тичини могли бути серйозні заперечення проти українського Березня. Останній вірш свідчить, що серйозні заперечення у Тичини були і проти всеросійського Жовтня. Про це свідчать деякі інші вірші збірки. Ось, скажімо, упізнавання своєї найвищої любові в незвичній для неї подобі:

Жона відважна, діва гріховна

гряде до нас.

Нагая — без одежі, без прикрас —

чарує, мов та рожа повна.

Це перше впізнавання наступниці високої любові поета — Мадонни. А його раніша любов ("Мадонно, моя, Пренепорочна Маріє...") ходить стежками скорбної Матері:

Схились, Мадонно, на причілок

останньої хати в селі.

Усміхнись — і пійди собі геть по ріллі,

одганяючись од куль, як од пчілок...

Наступниця Мадонни дуже плотська і легко звабляє:

Іде і сміється:

життя! квіток!

Сонце на скрипку,

хмарки у танок.

На бедрах, як струнах,

лежить рука.

Здрастуй, дівчино, —

чия ж ти така?

Скажу — не скажу я:

усіх, твоя...

(Аvе, Маrіа,

Калино моя!)

Прощай, Маріє, калино моя, заявляє поет, укоряючись новій матері-заступниці. Мадонну, якій поет поклонявся тільки одній, заступила інша, сказати б, колективістична, мадонна для всіх.

Таємниця "Плугу" ще чекає свого з'ясування. Але вже сьогодні можна сказати, що поет зазнав якихось сторонніх впливів, які обумовили його занадто різку еволюцію.

Адже не з доброго дива пишуться такі вірші як сонет "26-ІІ (11-ІІІ)".

Прийшли попи, диктатори (о сором!), —

якраз всі ті, кого Ти не любив.

І хтось Твоє погруддя встановив

поміж монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором...

Який огонь в душі Твоїй горів,

коли будив Ти, кликав кобзарів

з насильством биться, з царствами, з терором!

Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад —

дивись, який в господі нашій лад,

в сем'ї великій, у громаді вольній.

Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти —

нічого не кажи Первопрестольній. —

Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.

Як бачимо, Тичину вже тоді "шили" в шовіністи — слово, дуже вже знайоме з популярної сьогоднішньої фразеології. Сліди цього стороннього на Тичину впливу помітні також у вірші "І Бєлий, і Блок..." Поетове горе прагне високої віри, висловленої по-тичинівськи, я б навіть сказав вужче — по-плужанськи дуже нечітко:

Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —

Тумани, долини, болотяна путь...

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, —

не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.

Під регіт і бурю, під грім од повстань

од всіх своїх нервів у степ посилаю —

поете, устань!

Але це нечітке накликання віри скоро закінчується новим нападом безнадії:

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,

і кривить обличчя в кривавий свій сміх.

Далі — рядки моральної аномалії, про які говорено вище:

Поете, любити свій край не є злочин,

коли це для всіх!

Для С. А. Крижанівського це "крилата поетична формула нового революційного патріотизму" (XXII, т. 6, с. 105). Для мене ж ці рядки можуть правити за формулу "патріотизму з дозволу", формулу раба, а не патріота, типовий вияв комплексу національної неповноцінності.

Щоправда, безнадія Тичини не світоглядного, сказати б, порядку, а ситуативного. Це безнадія загалом оптимістичної душі. Тим більше визначальна вона для Тичини цього часу. Ось вірш, надрукований у "Новій Раді" 12 травня 1918 року.

І являвсь мені Господь

В громі, бурі і росі,

У веселках, зореницях

І в симфонії комах.

І являвсь мені Господь

В танці, сміху і сльозах.

У душевних змінах — ранах

І в безумстві наших дум.

Говорив я: знаю я,

Що ти тихий, як роса,

Многодумний, як веселка,

І, як буря, молодий.

Говорив я: знаю я,

Що тебе лиш я люблю.

І ставав я на коліна

Слухать Господа велінь.

І коли явивсь Господь

У крові моїх братів, —

Заридала в серці віра

І вжахнулася душа.

— Господи, Владарю сил!

Не збагну діянь твоїх.

Нащо нищиш ти скрижалі,

Що при зорях дав нам сам?

"Заридала в серці віра і вжахнулася душа". Для такої ніжної духовної організації, як Тичина, революція і українська гекатомба були занадто жорстоким випробуванням, щоб не завдати його талантові невиліковної рани.

Поет увіходить у новий для себе світ — світ з багатьма невідомими. Тому й спроби з'ясувати для себе цей світ врівноважуються прагненням не виявити з'ясованого. Крім того, ці спроби такі ж, як і світ, многозначні і неостаточні. По-перше, це вже стає небезпечним, а по-друге — хіба з'ясоване тепер, у 1919 році, буде й справді з'ясованим? Україна ще не обрала для себе дороги майбутнього.