Феномен доби (сходження на Голгофу слави) - Стус Василь

В. Гете. А трохи згодом філософ викладає перед читачем щойно засвоєну науку класової боротьби:

К чому цей мир,

до чого ця проповідіь висока

і приоздоблені в герби словесні премудрі алегорії?

К чому усі його протести,

коли вони м'які, коли вони тендітні?

"Блаженні милостивії" — сказать катам?! —

Ударить так, щоб аж заграло!

щоб пронеслося над хатами,

над бідними усього світу!

Щоб пробудилися незрячі,

щоб стали зрячими раби,

раби, ця сіль землі майбутня, —

ударить! вдарить!

.......................................................

І зрозумів Сковорода:

повстання.

Лише повстання знайдуть язик і мову,

якою б можна

до панів промовлять.

Отож Тичина став успішно озброюватись єдино правильним ученням марксизму-ленінізму. Здається, значно успішніше, ніж в окремих поезіях "Плугу".

Одна із більших таємниць Тичини, поема "Сковорода", довгий час інтригувала дослідників, від О. І. Білецького починаючи. "Поема, над якою поет працює ось уже кілька років" — так шанобливо говорили про неї і в 40-і, і в 50-і роки. І дійсно — коли-не-коли з'являлися "уривки" з поеми, здебільшого дуже гарні, і це підігрівало інтерес.

Звичайно, рано говорити про те, що зробив Тичина із поемою в наступні десятиліття, але шлях, яким пішов автор "пра-Сковороди", великих набутків не обіцяв. Ось що писав з приводу видання поеми історик української літератури С. О. Єфремов: "Поет став на роздоріжжі, і либонь найкращим до того документом може бути один з останніх творів Тичини, поема-симфонія "Сковорода", читана в уривках на Сковородинському святі 1922 року. Задуманий давно ("Спинились ми на "Чайці": Васильченко з "Кармелюком", я — з "Сковородою", — писав Тичина ще 1918 року), цей твір і досі не скінчений. На мою думку, він скінчений і не буде ніколи, — принаймні в тій трактовці Сковородинівського сюжету, яку надав своїй "симфонії" автор. Почата в м'яких, лагідних тонах "Соняшних кларнетів", поема видко переживала разом з автором пертурбації в своєму змісті, аж поки докотилася до сліпого заулку, з якого немає ходу. Героя-созерцателя, що такий був взагалі близький Тичині з своєю "главною мудрістю — пізнай себе самого", раптом сунути в повстання, поставити ватажком бунтівників — це вже не тільки смілива думка, не тільки анахронізм щодо часу, це попросту викривлювання й історично і психологічно образу старчика Сковороди, це зґвалтування письменника, над самим собою починене" (XXVII, с. 354).

У 1921 році у "Всеукрліткомі" вийшла окремою книгою збірка Тичини "В космічному оркестрі". В ній було вміщено 10 космічних віршів, свідчень нової поетової віри.

Благословенні:

матерія і просторінь, число і міра!

Благословенні кольори, і тембри, і огонь,

огонь, тональність всього світу,

огонь і рух, огонь і рух!

Революція побільшила масштаби бачення; звільнившись од скверни глухого українського загумінка, поет декларує інтерреспубліку і кос-федерацію. Втім, треба забрати іронію: в молодій радянській поезії тема космосу була чи не генеральною:

Летіть, летіть, до сонць керуйте,

керуйте в круглий дах!

Скликайте всіх і федеруйте,

розносьте гасла по світах!

Не надавайте значіння Сатурновим вінцям,

доволі жить для себе, черство!

Усім планетам, всім сонцям

свобода, рівність і братерство!

У космічному безмежжі зникає остаточно людська індивідуальність, бо збагнутий по-новому смисл людського існування — бути часткою. Уже не цілим, як було раніше, в часи "Соняшних кларнетів", а — часткою ("один впаде — другий іскриться").

У світі "Соняшних кларнетів" людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту.

Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей "макрокосм" соняшнокларнетівського періоду, перетворюється на інфузорію, життєве призначення якої — свято дотримуватись своєї орбіти і великого закону. В цьому новому Тичининому космосі людина стає в'язнем, рабом історичного процесу.

Світ Верхарна й Вітмена тут украй сформалізовано, використано лише порожню оболонку їхнього високогуманістичного космізму — і все це викликане бажанням позбутися суперечок із самим собою, дискусій із новою добою. Думаю, що сама ідея "Космічного оркестру" виникла як спроба гармоніювати дисгармонійний світ — тільки вже на іншому, умовному, верхоглядному рівні. Тим більше, що особливих підстав для земного оптимізму цей голодний 1921 рік не давав. Починалася нескінченно довга доба — невеселого сьогодні і щасливого майбутнього. Свячена вода цього майбутнього могла чудодійно мінити горе на радість, трагедії на труднощі зростання, злочини — на окремі недоліки.

Щира віра неофіта Тичини починає виказувати свої позитивні і від'ємні якості:

І що там час? І що там вік?

І що поняття "вдень", "уранці"?

Червоний крик, кривавий крик,

червоних сонць протуберанці!

Нема там смутку, суму-гніту,

чужий системам егоїзм.

Там кожен зна свою орбіту,

закон, закон — соціалізм.

Декларативні поетові "філософеми" явно суперечливі. В золотій пустелі космосу, цьому великому і порожньому макросвіті, є місце тільки сузір'ям, зорям, планетам. Для людей там місця нема. І взаємини окремих одиниць космосу — явно машинізовані, планети — лише деталі великого вічного маховика. Цей космос може навчити людей бозна-чого:

Що наші сльози і зойки і крики?

Що всі драми землі в трагедії Космосу?

....................................................................

Скажіть: що сонць системи, як не бризки?

Скажіть: що земля, як не крапка?

І вся людськість хіба не єсть інфузорії

(пожирай, пожирай себе її краплі води)?

Під парасолькою власної атмосфери,

під хмарами дурману і брехні

земля плекає душі парасольні,

які ніколи не розберуться в мапі Космосу.

У ньому, жорстокому, хижому й бездуховному, ніби освячується те страхітливе, що твориться на землі:

Народи йдуть, червоно мають:

свободі путь! свободі путь!

І кров'ю землю напаяють

і знов у землю тліть ідуть.

Але на зміну їм — у муці

другі встають під дзенькіт куль,

що движуть сили революцій

в новий Октябрь, повий іюль.

Поет ніби пробує глянути на сучасну історію з погляду макрокосму (а сам макрокосм — прихована, може, й для самого поета, іноформа майбутнього), знайти оптимізм у тому, що великий світ — такий же жорстокий, як і найновіша людська історія. Особливо відверто це висловлено в VII вірші циклу "Недокровна планета":

Сонце в артерії землі пригоршні вогню сипало —

от звідки кров.

Ах, кров завжди, у різній дозі,

і кожна боротьба похожа на свій вік,—

Тайная вечеря.

Гільйотинні дні.

Аероплань, душе моя, аероплань,

не знижуйся, не падай.

Хіба одну тебе обурює — людина-звір, жорстокість і брехня?

Хіба не в усіх розстріляні серця?

І тисячі закопаних живими в землю — хіба це не вони

щоночі криком душу розпинають:

О помсти, помсти. Кров за кров.

Кого карать? Сонце, що в артерії землі

пригоршні вогню сипле?

Землю, що без гною негодна родить?

Не перший в нас Христос; не останній Робесп'єр,

а кров завжди, у різній дозі,

і кожна боротьба похожа на свій вік.

Міріади світів ті ж самі гасла потрясають.

Від такого спроневіреного оптимізму стає моторошно. І зовсім уже не вкладається в голову, що цей, сказати б, соціально-космічний дарвінізм проповідує співець "Соняшних кларнетів".

Правда, часами душа поета відтеплюється, і тоді прокидається жаль за тим, що космічний струс переорав його рідну землю, але й жаль стає якийсь дивно-нетичинівський:

Хай оселедцю й шароварам сліпі докручують

на ліру "Страшний суд" —

наш страшний суд прийшов.

(Над нами тінь херувима —

благословенна путь! —

Яка музика невловима! —

пропелери гудуть...)

Наш страшний суд прийшов.

Це ж він укинув борозну, якої ввік не переореш.

Це ж він нам плюнув у Дніпро

і розділив надвоє.

І тут же рідний мотив глухне в страшному жасі космічних криз:

В'ють гармати, і детонують всі кінці землі.

Материки колються, провалюються царства,

і бурі на кладовищі народів, наче сурми.

Гугняві гобої, генії печерні, поети на межі,

долучіть свого голосу до голосу сурм!

"Поет на межі", Тичина ще звертається до сучасного "проклятого покоління":

Чому ж ми, прокляте покоління,

чому ж ми не можемо ніяк зійтись,

не можем стати до роботи

і оновити землю?

Але все це — тільки епізодичні скороминущі мотиви: весь жах часу для поета вже узаконений страшним світовим струсом. В країні панує голод — але це тільки "революції язик", отож поета цікавить інше:

Хто, хто засміявся у Європі,

кого на кутні узяло,

що ми тут з голоду здихаєм,

а не даємся ворогам?

І вже абсолютно "політичне грамотно" поет обливає брудом тих, що програвши боротьбу за національне визволення України, пішли на еміграцію. Назову тільки головні статті звинувачень, які Тичина кидає проводові еміграції:

В царях знайшли свою опіку і рідню,

в буржуазії власний спокій, лінь і сон...

Це ж ви Республіку пошили у брехню,

і безоглядно повтікали за кордон.

...............................................................

Смішні чужим,(своїм пролетарям чужі1, —

це ж вам, недоноскам, в обличчя час плює.

В Європі, в тій пивній, на сміх усім, на страм,

манжетно дипломатите, — шумить винце...

І міряєте степ родючий, наче крам,

за еполети, за підмогу, за слівце...

............................................................

Нащо ви темних піддурили і сліпих?

Нащо ви брата проти брата підняли?

Як бачимо, національна революція на Україні — то робота самої тільки буржуазії, яка самим лиш ошуканством підняла під свої прапори "темних і сліпих"1.

Відомо, що подібні рядки можна віднайти і в О. Олеся, але його критика еміграції більш етично виправдана. Зрештою, Олесь, що пройшов на еміграцію разом з усією "буржуазією" (чому буржуазією? хіба Тичині не було відомо, що серед емігрантів чимало було "ошуканих"?), мав на таку критику значно більше морального права, аніж Тичина, учорашній співець національного зрушення. Горе переможеним, вони ніколи не мають рації:

Надійтеся... П'яніть себе в своїй брехні,

ми пійдемо вперед — історія не жде.

Народи, встаньте — зайнялись новії дні,

Інтер-Республіка, Республіка іде!

До речі, ідеї світової революції, заради яких Тичина так квапливо відмовився від "рідного свого болота", скоро виявилися фікцією. Але в цьому разі такої ж гострої реакції на нове своє ошуканство вже не було. Так само виявилось фікцією сподівання поета на великий духовний ренесанс "космічної революції":

Вставай, хто серцем кучерявий!

Нова республіко, гряди!

Хлюпни нам, море, свіжі лави!

О земле, велетнів роди!

То байдуже: Тичина як поет поступово "одержавнюється", стаючи кабінетним пророком і кабінетним агітатором, контактуючи із народом на віддалі:

Дивись, дивись: нема поради,

нема тепер шляху до мас.

Цвіли колись твої декади,

поки ти жалко не погас.

Все правда: за свою політичну непомильність поет мусив платити талантом: його поетична стихія входила в добре відредаговані (нехай навіть і самовідредаговані) береги.