Маруся Богуславка - Багряний Іван

Рід його давно розкуркулено й слід щез, а він уцілів, бо коваль та й колишній червоногвардієць-гусар. Такий от він. Одначе його не забракували. Та й, мабуть, тим би його образили, — військовий дух ще жеврів у ньому. Особливо коли він вип'є келих горілки. Зараз він сидів під кущем, спершись ліктем на торбу, а буйною головою на лікоть, і дивився тупо на руді ніски своїх опорків (він був у опорках замість чобіт). Другим Петровим сусідом, знаним з дитинства, був Арсеній Чичай. Колись силань на всю вулицю — коня підіймав на плечах, солдат лейб-гвардії його імператорської величності. У війну — тричі кавалер Георгієвського хреста й носій багатьох медалей. Вислужився на поручника, а потім, в революцію, був змобілізований до червоної гвардії, пізніше був у полку "червоного козацтва". Кілька разів ранений. Але після революції цього йому ніхто не зарахував, забули. Одначе "поручника" не забули, як не могли забути й лейб-гвардії, — кололи очі скрізь і всюди. Після революції він — бондар, "кустар-одиночка", систематично обкладуваний фінінспектором, як "дрібний буржуй", а пізніше й зовсім стероризований тим фінінспектором з метою загнати його до артілі. Але Чичай не здавався, до артілі не йшов, боронив свою свободу — волів тягти злидні, з горя пиячив немилосердно, що заробляв, те й пропивав. А колись рід його увесь був статечний, всіма шанований і поважаний. Зараз Чичай сивий, як голуб, з сухим обличчям, на якому вражав орлиний горбатий ніс, — як той козарлюга з гоголівської "Страшної помсти". Теж похмурий і мовчазний, і сумний — придавлений якимсь болем надмірним.

Семен Очерет — завжди був кожум'якою. І завжди любив читати Біблію, хоч був малописьменний. Читав її, шукав Бога. Побував і в штундах, шукаючи Бога. А потім покинув і Біблію, і навіть Бога й узявся до горілки. З одчаю. Це, кажуть, після того, як рід його увесь, ближній і дальній, з усіма корінцями помандрував до Сибіру, а надто після того, як він побачив, як той рід викорінювано до тла, викидаючи й немовлят на сніг, і ніякі молитви не допомогли. І старий кожум'яка — Очерет повстав... Зараз у нього кудлата борода й налиті кров'ю й горілкою очі, як у "солов'я-розбійника", такі зухвалі й по-розбишацькому "зальотні". Ще кажуть, що він знову любить трактувати Біблію, але вже зовсім на інший лад, невигідний "ані для Біблії, ані для Бога, вбачаючи в них підпору власти, бо ж "кожна власть дана від Бога" — так стоїть у Біблії. А звідси одчайдушне ставання на прю з Богом:

"Якщо Ти дав, то чого ж Ти не хочеш прибрати?!"

Це ніби стало улюбленим коником Очеретовим і він на ньому й зараз їде. Ось він розмовляє з своїм сусідом справа, теж бородачем, підпитим і меланхолійним, щось удовбує йому в голову хитромудрим, кучерявим "учоним" стилем, якого й сам не розуміє, занадто вже все закручене. Одначе найголовнішого він не вміє в той "учоний" стиль закрутити та так і бахкає, навпростець: — "Еге ж! Якщо Він дав, то чого ж Він не хоче прибрати?!" Після цього Очерет зітхає й додає:

"Хіба, може, оце вже прибирає..."

Бач, здається під тиском нової ситуації в Очерета пішло на примирення з Богом.

Інших, що сиділи й лежали колом, Петро теж знав добре. Все це були колишні вояки різних періодів російської імперії. Тепер це все напівінваліди, "народноє ополченіє", покликане зробити дублікат часів Мініна й Пожарського, не зважаючи на невідповідність ані ситуації, ані психології мас, ані території.

Навколо мобілізаційного пункту (що, до речі, містився в колишній полковій школі, а за царя тут було "комісаровскоє учіліще", біля Зеленого озера) товпилися великими масами не тільки "ополченці", а й їхні жінки, матері, діти, онуки, родичі. Заплакані й стомлені жінки тримали немовлят на грудях і стовбичили, або сиділи попід парканами, на траві біля озера, у шкільному садочку. Одначе ніхто не брав усерйоз можливостей відправки всього цього війська на фронт! Де! От видадуть лопати та й звелять копати протитанкові рови тут-таки, або протиповітряні сховища-щілини, хоч ними й так перекопане все місто і, навіть, кажуть, всі степи й ліси, шляхи й дороги. "Всю Україну переколупано!" Ця фраза стала вже як формула доби, як рефрен всіх розмов, вияв загальної іронії.

XII

— По чотири ставай!

"От тобі й не відправлять на фронт!" Серед жіноцтва прокотився шелест. Жінки, бабусі й діти почали збігатися до місця дії, де їхні чоловіки, батьки й діди ставали "по чотири".

В першій четвірці стали — колишній драгун Ставицький з величезною торбою за плечима, Арсентій Чичай, якийсь добре підпитий чолов'яга, замурзаний, як вуглекоп, здається кочегар з ливарні, і Петро. Це була перша четвірка Першої сотні Першого батальйону "народного ополчення". За нею стали інші четвірки. Так склалася перша сотня... Потім батальйон... Потім став другий батальйон... Потім третій... Кінець сірої колони губився грець його зна й де.

Колона стояла й чекала понуро посередині вулиці. А жінки тислися обабіч на пішоходах, беззвучно плакали або без сліз заламували руки. Діти стояли, пороззявлявши роти, дивуючись, чого це їхні батьки та діди здумали бавитися в "салдатики", чого це їх нагло забрали до війська і отак без зброї та без військової одежі вишикували посеред вулиці. На ґанок вийшов якийсь начальник у цивільному, з ним кілька новозмобілізованих "ополченців", що їх він призначив на командирів батальйонів і сотень. Начальник щось поговорив з ними й вони мляво розійшлися по місцях. Потім начальник махнув рукою й біля першого батальйону розітнулася голосиста команда:

— Батальйон!.. Кро-ком... Руш!!

Тяжко, але твердо вдарили опорки , чоботи, черевики й взагалі взуття всіх систем, і так босі п'яти, й затюпали по глибокім піску вулиці... Це була та сама Соборна вулиця, по якій ще так недавно й так парадно, й так грізно марширувала інша колона, сіро-сталева, оправлена в блискавки тригранних багнетів. Зараз її місили шереги "народного ополченія". Вони рушили гойдливим, але вірним кроком, як ті, що колись добре машерували та трохи забули. Перші відділи йшли, а решта, вичікуючи інтервал, тупала на місці, збиваючи пилюку, потім теж рушала відділ за відділом... Скоро урухомилася вся колона, і пил піднявся хмарою й поплив над нею, затуманюючи небо.

І так само попливли сльози в жінок, затуманюючи світ. Жінки бігли, спотикаючись, слідом. І так само бігли діти...

Раптом якась жінка скрикнула слізно й заголосила:

"Ой, на кого ж ти нас покидає-е-ш..." — Піднявся плач по всій юрбі. І тоді в першій четвірці, у голові колони, колишній драгун, коваль Ставицький, гойдаючись під тягарем своїх літ, враз замотав своєю хмільною головою й несподівано затяг одчайдушним голосом на всю силу своїх легенів:

Ви не вєйтєся, русиє кудрі,

Над моєю больной ґоловой...

Діти шугнули наперед і засміялися весело, й побігли в голові колони, намагаючись потрапляти в крок першої шереги, а головне в крок тому співучому дядькові з великою торбою. Вони, діти, сміялися й показували пальцями на того, хто це так чудно заспівав. А Ставицький, заточуючись, машерував по пилюзі, обома руками тримав за плечима торбу і, нічого не бачучи, співав високим фальцетом. Він був червоний від натуги, але не здавався, бо був певен, що за ним співає вся колона, як же ж він може облишити! Але, крім нього, ніхто не співав. Усі йшли мовчки, понуро, дивлячись під ноги або в спину переднього. Скоро голос у Ставицького зірвався і він облишив пісню, на закінчення вигукнув хрипко:

— Дор-рогу!.. Народна армія йде!.. Тр-руси ви і п-падлєци!!

Сіра колона обірваних і здебільша босоногих "ополченців", супроводжувана жінками й дітьми, марширувала упоперек через усе місто. Вона перетинала шлях лавині біженців і армійських частин, змусивши ту лавину на якийсь час зупинитися. Кадровики, що сиділи на машинах, навантажених шафами, перинами, столами, стільцями й іншим "народнім добром", котре треба було конче й насамперед рятувати від німців, дивлячись на колону, презирливо копилили губи й сміялися з неї:

— Ці дадуть жару!

Колона машерувала до станції ладуватися на фронт, звільнивши шлях лявині втікачів і дезертирів.

XIII

Петро не любив армії. Колись служив у ній і зненавидів на все життя за її властивості принижувати людину, уніфікувати її, обертати її в автомата без права мислити, критикувати, розпоряджатись собою. Але тут він почувався досить добре. Бо це не була армія, це було щось середнє між регулярним військом, приватним екскурсійним товариством і арештантською колоною.

Очікуване нагле відрядження на фронт не відбулося, їх не відправлено на захід ані поїздом, ані погнато пішки. їх — величезну колону разом з жінками й дітьми — виведено просто на край міста, навіть не до залізничної станції, а просто на край міста, майже в степ, і тут зупинено. Це був величезний вигін над Н-ським трактом. Посеред вигону стояла школа, обставлена високими тополями, за школою стояли рядочком кузні, за ними глинища, зарої, ями, де вибирано пісок міщанами для хатніх потреб. Упоздовж вигін перекопано глибоко й широко меліоративною канавою, сухою тепер, поросло ключками й лопухом.

Колона розташувалася в темних клясах і коридорах школи, поза школою, під тополями, в зароях і ровах, геть по всій околиці. "Аванпости" її, тобто групи, яким так кортіло геть розбігтися, або принаймні побігти подалі від міста, висунулися далеко в степ і розташувалися на сухій, грудкуватій чорноземлі або на стерні. А ті частки, яким навпаки страшно було відриватися від рідного міста, розташувалися подалі від околиці, по-ближче до центру, в головній вулиці та перевалочках, теж у канавах та попід парканами.

Разом з "ополченцями" розташувалися й їхні жінки та діти, та родичі. Ніхто тих жінок і дітей не гонив, нікому до них не було ніякого діла. Відчувалося, що взагалі ніякого справжнього начальства немає й колона здана на саму себе. Можна би було всім розбігтися й розійтися в усі боки й ніхто нікого не затримував би. Але люди не розходились. І навіть жінки не тягли чоловіків додому. Бо де сховаєшся й як урятуєшся, і куди дінешся?! "То тільки,комісари й генерали можуть тікати з фронту безкарно, навіть барахло своє рятувати, а ти, рядова махорко, та ще й отака беззбройна, будеш негайно суджена й розстріляна".